— А от, щодо другого сандалія чи чобота, то це,— говорив брат Криспін,— не наш!
Та прийшла йому спасенна думка: як патер Цірінус відпочивав по обіді, Криспін тихенько пішов у келію гостеву, ніби подивитись, чи має він справне взуття,— і на хвилину "позичив" його окуляри. І тоді вони обидва: і Криспін, і Нарцис сам в окуляри на ті сліди дивилися. Та ж нічого ясного не побачили, бо все було видко в тих окулярах, але ж коли вони наводили скла на сліди, то сліди у них в очах розпливались. І що ближче до слідів окуляри присували, то менші сліди робились, немов від їхніх очей тікаючи. Тоді ченці не повірили своїм грішним очам, а покликали безневинного, Божого юродивця Абеля, дитину безхитрісну. І той дивився у скла. Та ж і він ще менше побачив: сліди або ж манюсінькі стають і з окулярів утікають, або ж десь туман диявольський набирається, очі слізьми заходить і все в тій "імлі сльозовій" розпливається. В той час і патер Сильвестр парком проходив. І, хоч він же й в окулярах нічого не бачить, так принаймні його на нараду покликали: повний-бо днями старець сей і пахотами мудрої святості обвіяний!.. І порадив мудрий патер Сильвестр якнайдужче молитися, бо ж відомо, що "рід сей, якщо це дійсно "він",— лише постом і молитвою вигониться".
Так і вирішили, щоб іти за порадою патера Сильвестра: будуть щиро молитися та насухо постити всі три. Брат же Нарцис з Абелем в саду будуть ночувати й нечистого чатувати. А, вловивши, виженуть його, мов того пса шолудивого, за стіни кляшторні...
Патер-гвардіян не сперечався й дозволив фра Нарцисові спати в садовому курені, доки витримає.
Та ж з лукавим не легка боротьба! Як той слизький вугор — водяний гад та змій стародавній, лише крутиться, з рук хрещених вислизує. Але в що саму келію Бертольдову, тобто в лабораторію його, він входить і що на путь загибелі він брата Бертольда підштовхує, щодо цього у ловців диявола не могло бути найменшого сумніву. Звідтіль-бо тепер цілі ночі червоне світло виблискує. Та й то ще не все. Щоб нечистого перехитрити, брат Нарцис з Абелем нагромадили під вікном лабораторії велику купу землі, щоб там, під вікном, лежала ніби для потреби, нікому не заважаючи. А тим часом вночі не раз і не два Нарцис та Абель, а іноді то й Криспін-брат на ту купу вилазили й вікно брата Бертольда пильнували. А щоб дурний не кричав з ненависті до диявола, велів йому брат Нарцис повен рот води свяченої набирати. Коли б же нечистого угляділи, мав Абель на нього тою водою порснути. Інакше ж мусив її не розлити, не проковтнути, аж поки назад до куреня не приходили.
І хоч ледве-ледве була освітлена синім світельцем лабораторія, ченці бачили таке: стоїть собі посеред покою брат Бертольд, руками вимахує , губами ворушить, видимо, говорить, лише що — за вікно не чути. А потім спиниться, лише головою хитає, притакує неначе йому тепер хтось говорить, а він тільки уважно слухає, не сперечаючись. Так то б ще нічого. Але ж далі побачили таке: впав брат Бертольд навколішки, руки зіп'явши, навіть окремі слова можна було почути, лише розібрати й зрозуміти годі, бо якісь занадто мудрі слова ті були. Таж стало свідкам безсумнівним, що то браг Бертольд з нечистим розмовляв і йому, дияволові, сповідався!
і знову нараду скликали й старого патера Сильвестра раду слухали. І порадив мудрий патер Сильвестр фра Нарцисові:
— На всякий випадок подай братові Бертольдові скибку хліба, сіллю, що на водохрещі свячена, посипаний. Звісно-бо, що диявол жодної солі не любить, а свяченої — то просто жахається. І хто з ним приятелює, також сіль перестає вживати.
Довго носив у кишені брат Нарцис сіль, на водохрещі свячену, та й щоразу шматок свіжого хліба з собою брав, коли сподівався брата Бертольда зустрінути. Але ж, як навмисне, скільки не націлявся, ніколи брата Бертольда не зустріне. Коли ж, нарешті, здибались, то, як лише руку в кишеню застромив, то й прикипів на місці: замість солі — в кишені великий гвіздок.
Кишеня продрана, а сіль з ганчірочки вся висипалась, ані зернини не лишилося...
Але брат Нарцис усе ще вельми фра Бертольда любив, й дуже він хотів його з біди визволити, а тому нічим не зраджувався й пильнував та чатував далі.
X. САТАНА НЕ СПИТЬ
Хоч виріс я, мов кедр, що вінчає Ліван,
То душа в мені похила, повзка, мов бур'ян.
І. Франко
Зненацька впало на брата Бертольда велике нещастя і в чорну журбу впірнуло його серце. І сам не розумів, чому, власне, це видалось йому такою страшною несподіванкою, коли ж він мусив наперед знати, що інакше бути не може.
Від'їхали італійські гості, а з ними й Бертрам. І Бертольдові здавалося, що світ став порожній, занімів і оглух. А в тім німім і глухім світі — сам Бертольд, як ранений, забутий в пустині... Нема нікого довкола. Нема того, що один заповнював увесь Бертольдів світ. Ще так недавно... А отже, не побачить вже його живого Бертольд ніколи. Лише уві сні. Справді: у сні Бертрам при ньому раз у раз, невідступно. Щоночі здибуються вони то в лабораторії, як бувало, то ось — сидить на Бертольдовім ліжку, немов Бертольдів сон стереже й чомусь загадково посміхається. І Бертольд не може дочекатися години, коли до сну підходить братія. А щоб заснути швидше й довше та міцніше спати, приправляє грішні ліки з соку недостиглого маку. Аж потовщав від сну, запух. І в недрімному стані дивився па все оспалими очима, байдужими до всього навколо.
Та час минав, і здорове тіло вимагало праці. Не хотів починати нічого нового, а в старих паперах знайшов розпочату ще у Фрейбургу, у фізикуса, трактацію. Читав її — й не розумів. Немов була чужа, але щось таїла в собі принадне й цікаве.
"Світло, розливаючись у матерії, викликує в ній рух, тим самим готуючи її до того, щоб дух міг діяти в ній. Тому вона (матерія) й перестає бути нерухомою..."
"Від змішування матерії з духом утворюється водяність. Дух та світло дають залежність (відношення). Матерія та світло дають олійність,.. Що ж є відношення (залежність?... Сіль, що..."
Читав, повторюючи по кілька разів, і не міг збагнути. Думки кружляли па поверхні, як осінній лист, і перемішували власною рукою писані висновки та міркування, що заплутаними стежками немов зникали десь за обрієм, вкупі з літерами, котрі виходили поза поле зору. І щодалі, то швидше. Ось все мигтить перед очима, як рій таємничих духів—елементалів, що тікають і ховаються в незбадані хащі, де не може їх наздогнати жодна думка...