"Але ж і дався взнаки той диявол ченчикам!.. Чого ж йому, Бертольдові, той нечистий ніколи не заважає? Про мене: хай би сидів у моїй лабораторії... принаймні роздмухував би вогонь у горні".
— Так, брате, будь там з вогнем обережніше. Сказано-бо: сатана не спить, а, мов той лев рикаючий, блукає, готовий поглинути...
Ледве вловлювало Бертольдове вухо гвардіянові навчаючі слова. В душі ж він кпив по-хлоп'ячому над гвардіяновими навчаннями й пересторогами. І звідкільсь здалеку його обвіяло давноминулим. Ось перед ним — замковий "Пілат" — джерело безупинно текучих, премудро-нудних навчань. А він — Бертольд... ба, ні — тоді ще Константин — слухає його цілими годинами, але ж таки достомитно не чує й слова... Не чув і тепер, лиш чекав на звичайне Герхардове закінчення:
— Йди ж у спокою, брате!
Але чекав марно: схвильований гвардіян ніяк не міг спинитись.
"Ну й розмоталася стара ветушка! Чисто псальми над мертвим вичитує",— переступав Бертольд з ноги на ногу. — ...Знайшла вже безсмертя, життя вічне...— знов за якийсь час відбилося в його вухах, й він тяжко зітхнув, а в духу глум задиркувато вишкірив зуби: "безсмертя блаженних", безсмертя кляшторних рефектаріїв. Там про цих "безсмертних" день у день гугнявлять, поки братія давиться немащеним горохом. І на кожен день року — мало не з десяток їх, тих "безсмертних", припадає. Тільки ж що навіть і той, хто їх описував, напевне про них уяви не мав..."
Іронія переходила її сарказм і пересмикувала його думки. А гвардіян все ще "вичитував". І раптом Бертольдові стало так ясно й самозрозуміло, що правдиве безсмертя не те, що його здобули "вмерлі за свою правду". Ні, безсмертя належить тим, котрі за "свою правду" вміли й мали відвагу посилати на смерть інших, не зважаючи на всяку мізерію довкола, йшли вперед, до своєї мети, не помічаючи маси покірних їхньому наказові рабів. Герой Македонський... Цезар... Карло Великий... Це — справжні безсмертні — і поза чернечими рефектаріями. Це —— герої, напівбоги, що здобули собі вічне життя через смерть інших...
Барви, образи, рухи — як шум на водоспаді — бушували в Бертольдовій уяві. Мінились, миготіли, осліплювали. На хвилину перед очима зачервонів пурпуровий плащ, змучене, кротке, божеське обличчя. Зв'язані руки, терновий, закривавлений вінок. Тихим відгуком, мов тінню голосу, десь далеко зітхнуло: "Ессе homo..."
Але те шепотіння враз вкрила хвиля переможних вигуків, що злилися в один тріумфальний рев тисячоголового натовпу: "Ecce deus!"
І на темному небі, небі віщуючім громовицю,— засяяла розпеченою міддю, облита сяйвом, сліпуча, велетенська постать: міцний, голий боєць переможець. Залізні м'язи. Волова шия. Бездумне, низьке чоло, бездушні, гордо-злісні очі. Схрестивши масивні руки па широченних випнутих грудях, твердою ногою і стояв той атлет на земній кулі, сповненій безпросвітною темрявою. А з темряви ревло:
— До дідька милосердя страхополохів! Геть із почуттям слинтяїв!.. Варавву!.. Дай нам Варавву!
Бертольд хитнувся й вхопився за руку гвардіяна.
— Ти хворий, брате? Чи, може, не спав?.. Що тобі?..Ну, йди вже в спокою. Тільки ж— чуєш?— як отямишся трохи, то віднеси зараз же гадючнику з сіллю патерові Бертрамові, що повернувся до нас уночі...
"Бертрам" — мов вибух, вдарило Бертольдові в тимпанні перетинки.
— Бертрам тут!..— Метнувся, але ж тепер вже патер Герхард затримав його на руку:
— Мило мені бачити, брате, милосердя твоє, що рветься до послуги, як олень прагнучий до джерела водяного. Але дай же доказати... Пошкодив собі патер Бертрам ногу в дорозі, й костоправові — братові — не схотів її показати, дарма що видко по всьому страждання його. Аж в обличчі змінився — тяжко й пізнати: мов і він — і не він! Просить лише твого чудодійного ліку з гадючника, що ним ти поміг патерові Цірінусові.
Весняною повінню затоплювала серце Бертольдове бурхлива радість. Кров булькотіла в скронях, рум'янець залив оливкове обличчя, рожевіли думки. З великим зусиллям примушував себе стояти на місці, радіючи всім своїм єством, що тепер одверто, з наказу самого гвардіяна він буде невідлучно при найдорожчій для себе істоті.
— Не кидай його,— докінчував патер Герхард,— коли треба, то й уночі. Будь йому за янгола-охоронця...
* * *
Вхопивши слоїчок з готовим ліком, Бертольд притиснув його до серця в своїй лабораторії, як приятеля, що привернув йому втраченого друга. Поглянув на світло: лік був прозорий, мов учора приправлений. Сяючи радістю, мов серпанком прикрита ліхтарня, Бертольд швидким кроком вийшов на коридор. Було перед полуднем, але темні хмари затягли сонце й під довгими кляшторними склепіннями стояла напівтемрява. Дзвонили кляшторні дзвони. Тихими повільними кроками в поперечнім коридорі посувались парами ченці. Каптури затуляли їхні обличчя, руки сховані в рукави, голови схилені. Бертольд, захоплений власними почуваннями, влетів у сумний провід.
— "Куди ж це вони? Таж на обід не ходять, і півдня ж ще нема?!"
Притримав за рясу останнього з проводу, що йшов сам, без пари. Був це патер Сильвестр,малесенький, зігнутий довгими літами. Він повернув свою суху, мов у мерця, голову, що трусилась на тонкій, жилавій шиї й трохи відсунув кобку назад. Безбарвні, колись блакитні очі глянули на Бертольда сумно й темно.
— Куди?.. Молитися за праведну душу брата Нарциса...
Нарциса, що саме тебе любив найдужче зі всіх братів,— зашамкав патер Сильвестр, поки похід на хвилину затримався, щоб дати першій парі ченців час ступити в присмерку на сходи.
Йдемо молитися, щоб душа Нарцисова праведна і за нас, грішних, заступилася перед престолом Всевишнього. Ставай, брате, зі мною в пару.
— Не можу. Поспішаю до слабого,— сухо відказав Бертольд.
Старий глибоко вірив в найбільшу силу молитви до тих, хто "в пахощах святості" закінчив своє життя й ще не був канонізований: в перші часи, коли ці праведні душі приходили в рай, їх ще не обтяжувало безліч прохань живих на землі істот, а тому саме на початку свого перебування в раю їхнє заступництво було, мовляв, найпевніше.
— Встигнеш, брате.. А такої нагоди пропустити не смієш. Брат Нарцис належить до святих, адже і сам добре знаєш.