їм цього дня треба було виходити, але вони прочули про те, що до Вешенської женуть полонених комуністів, серед яких і Михась Кошовий з Іваном Олексійовичем, що полонені от-от мають прибути до Татарського, а тому й вирішили підождати. Особливо настоювали на зустрічі з Кошовим та Іваном Олексійовичем козаки, що доводились* ріднею забитим у першому бою, разом з Петром Мелеховим.
Татарці, в'яло перемовляючись, притуливши до стіни комори гвинтівки, сиділи й стояли, курили, лускали насіння; їх оточували жінки, діди, дітвора. Ввесь хутір висипав на вулицю, а з дахів куренів хлопчаки невтомно стежили,— чи не женуть?
І ось хлопчачий голос заверещав:
— Показалися! Женуть !
Похапцем підвелись служиві, заметушився народ, зметнувся глухий гуд ожвавілого говору, затупотіли ноги дітвори, що бігла назустріч полоненим. Вдова Олекси Шаміля, під свіжим вражінням ще незатихлого горя, заголосила як причинна.
— Женуть ворогів!— басовито сказав якийсь дід.
— Побити їх, чортів! Чого ви дивитесь, козаки ?
— На суд їх!
— Наших пострачували!
— На шворку Кошового з його дружком!
Дарка Мелехова стояка поруч з анікущиного жінкою. Вона перша пізнала Івана Олексійовича в натовпі побитих полонених, що наближались.
— Вашого хуторянина пригнали ! Помилуйтесь на нього, на сучого сина ! Похристосуйтесь із ним ! — покриваючи дрібний гамір, що люто дужчав, жіночі крики й плач, захрипів вахмістр — начальник конвою — і простяг руку, показуючи з коня на Івана Олексійовича.
— А другий де? Кошовий Михайло де?
Антин Брехович поліз крізь натовп, на ході здіймаючи З плеча гвинтівчаний погон, зачіплюючи людей прикладом та багнетом гвинтівки.
— Один ваш хуторянин, крім нього не було. Та по шматку на чоловіка і цього вистарчить розтягти... — казав вахмістр — конвоїр, згрібаючи червоною хусткою рясний піт з лоба, важко переносячи ногу через сідельну луку.
Жіноче звискування й зойки, наростаючи, досягли скрай-нього напруження. Дарка пробилась до конвойних і за кілька кроків від себе, за мокрим крупом коня конвоїра побачила зчавуніле від побоїв обличчя Івана Олексійовича. Страшенно розпухла голова його, із злиплим у сухій крові волоссям була заввишки з сторч поставлене відро. Шкіра на лобі здулась і потріскалась, щоки багрово лисніли, а, на самісівькій маківці голови, укритої драглистим місивом, лежали шерстяні рукавички. Він, як видно, поклав їх на голову, намагаючись прикрити суцільну рану від жаркого проміння сонця, від мух та мошки, що кишіла в повітрі. Рукавички присохли до рани та так і лишились на голові.
Він зацьковано озирався, розшукуючи й боячись найти поглядом жінку або свого маленького синка, хотів звернутись до когось з проханням, щоб їх відвели звідси, якщо вони тут. Віп вже зрозумів, що далі Татарського йому не йти, що тут він умре, і не хотів, щоб рідні бачили його смерть, а саму смерть ждав із все жагучішою нетерплячкою. Згорбившись поволі й важко повертаючи голову, обводив він поглядом знайомі обличчя хуторян і в жод-
Збб
йому стрічному погляді не Нройиїав Жалю або Співчуття,— спідлобні й люті були погляди козаків і жінок.
Захисна вилиняла сорочка його стобурчилась, шаруділа при кожному повороті. Вся вона була в бурих потоках стеклої крові, в крові були й ватяні стебновані червоно-армійські штани і босі великі ноги з плоськими ступнями та скривленими пальцями.
Дарка стояла проти нього. Задихаючись від ненависті, що підступила до горла, від жалю й млойливого чекання чогось страшного, що повинно було статись от — от, зараз, дивилась в обличчя йому і ніяк не могла зрозуміти: чи бачить він її і чи вгадує,?
А Іван Олексійович все так само тривожно, схвильовано нишпорив по натовпі одним дико — блискучим оком (друге затяг опух) і раптом, спинившись поглядом на обличчі Дарки, що була від нього за кілька кроків, непевно, як тяжко п'яний, ступнув уперед. У нього туманіла голова від великої втрати крові, його покидала свідомість, але цей перехідний стан, коли все навколо здасться нереальним, коли гіркий дур поморочить голову і затемню світло в очах, непокоїв, і він з величезним напруженням все ще тримавсь на ногах.
Побачивши й вгадавши Дарку, ступнув, заточився. Якась віддалена подоба усмішки торкнула його колись тверді, тепер спотворені губи. І от саме ця схожа на усмішку гримаса заставила серце Дарки гучно й часто забитись; здавалось їй, що воно биться десь біля самісінького горла.
Вона підійшла до Івана Олексійовича щільно, часто й бурхливо дихаючи, з кожною миттю все дужче й дужче бліднучи :
— Ну, Здоров, кумцю!
Дзвенючий пристрасний тембр її голосу, незвичайні інтонації в ньому примусили натовп принишкнути.
І серед тиші приглушено, але твердо пролунала відповідь:
ж— Доброго здоров'я, кумо Дарко.
_ Розкажи но, ріднесенький кумчйку, як ти кума свого ...
мого чоловіка...
Дарка задихнулась, схопилась руками за груди. їй не ставало голосу.
Стояла цілковита, туго напнута тиша, і в цьому недоброму мовчанні, навіть у найдальших рядах почули, як Дарка ледве чутно докінчила питання:
— ... Як ти чоловіка мого, Петра Понтелейовича, убивав — страчував ?
— Ні, кумо, не страчував я його!
— Якже не страчував ? — ще вище піднісся дарчин сто-гінливий голос. — Адже ви з Мишком Кошовим козаків убивали ? Ви ?
— Ні, кумо... Ми його ... я не вбивав його ...
— А хто ж з світу його звів ? Ну, хто ? Скажи!
— Заамурський полк тоді...
— Ди! Ти вбив!.. Казали козаки, що тебе бачили на бугрі. Ти був на білому коні! Відмовишся, проклятий?
— Був і я в тому бою ... — ліва рука Івана Олексійовича важко піднеслась до рівня голови, поправила присохлі до рани рукавички. В голосі його виразна була непевність, коли він проговорив: — Був і я в тодішньому бою, але вбивав твого чоловіка не я, а Михайло Кошовий. Він стріляв його. Я за кума Петра не одвітчик.
— А ти, враже, кого вбивав з наших хутірських? Ти сам чиїх діток з торбами сиротами пустив ?—пронизливо крикнула з натовпу вдова Якова Підкови.
І знову, розпікаючи і без того розпалену атмосферу, пролунали істеричні жіночі схлипи, крик і голосіння по мертвому "дурним голосом" . . .
Пізніше Дарка казала, що вона не пам'ятала, як і звідки в руках її опинився кавалерійський карабін, хто їй його підсунув. Та коли заголосили баби, вона відчула в руках своїх присутність сторонньої речі, не дивлячись, помацьки догодалась, що це — гвинтівка. Вона схопила її спочатку за цівку, щоб ударити Івана Олексійовича прикладом, але в до-іоню їй боляче встромилась Мушка, і вона перехопила пальцями накладку, а потім повернула, підвела гвинтівку, і навіть взяла на мушку лівий бік грудей Інана Олексійовича.