Вона бачила, як позад нього шарахнули геть козаки, оголивши сіру, рублену стіну комори; чула злякані скрики: "Тю! Здуріла! Своїх повбиваєш! Пожди, не стріляй!" І, підштовхувана звірячо — настороженим чеканням натовпу, зосередженими на ній поглядами, бажанням помститись за смерть чоловіка і почасти пихою, що раптом з'явилась через те, що от зараз вона зовсім не така, як інші жінки, що на неї з подивом і навіть із страхом дивляться й ждуть розв'язки козаки, що вона повинна тому зробити щось незвичайне, особливе, таке, що може настрахати всіх, — поривана одночасно всіма цими різними почуттями, з'ячною швидкістю наближаючись до чогось передрішеного в глибині її свідомості, про що вона не хотіла, та й не могла в цей момент думати, вона постояла, обережнр намацуючи спуск, і враз, несподівано для самої себе, сильно натисла його.
Відбій примусив її різко хитнутись, звук пострілу оглушив, але крізь звужені прорізи очей вона бачила, як миттю— страшно й непоправно змінилось, тіпнувшись, обличчя Івана Олексійовича, як він розвів і склав руки, наче збираючись плигнути з великої висоти у воду, а потім впав навзнак, і з горячковою швидкістю затіпалась у нього голова, заворушилась, страранно заскребли землю пальці розкинутих рук...
Дарка кинула гвинтівку; все ще не усвідомлюючи ясно те, що вона допіру вчинила, повернулась спиною до вбитого і, неприродним у своїй звичайнісінькій простоті жестом, поправила хустку на голові, підібрала волосся, що вибилось.
— А він ще диха... — сказав один з козаків, з надмірною прислужливістю оступаючись перед Даркою, що повз проходила.
Вона оглянулась, не розуміючи, про кого й що це кажуть, почула глибокий уриваний передсмертною гикавкою, протяжний на одній ноті стогін, що виходив не з горла, а звідкись, неначе з самого нутра. І тільки тоді усвідомила, що це стогне Іван Олексійович, який прийняв смерть від її руки. Швидко й легко пішла вона повз комору, йдучи на майдан, проводжувана рідкими поглядами.
Увага людей переметнулась на Антипа Бреховича. Він, як на муштровому огляді, швидко, на самих носках підбігав до лежачого Івана Олексійовича, чомусь ховаючи за спиною оголений ножовий багнет японської гвинтівки. Рухи його були розраховані й певні. Присів навпочіпки, скерував вістря багнета в груди Івана Олексійовича, неголосно сказав:
— Ну, здихай, Котляров! — і наліг на держално багнета, щосили.
Важко й довго вмирав Іван Олексійович. З неохотою покидало життя його здорове маслакувате тіло. Навіть після третього удару багнетом він все ще роззявлял рота, і спід вищирених залитих кров'ю зубів неслося тягучке хрипке:
— "Ааа!"
— Ех, різак, к чортовій матері! — одпіхнувши Бреховича, сказав вахмістр, начальник конвою, і підніс наган, діловито примруживши ліве око, цілячись.
Після пострілу, що послужив мовби сигналом, козаки, які допитували полонених, почали їх бити. Ті кинулись врозтіч. Гвинтівчані постріли, перемежаючись із криками, прокладали сухо й коротко.
Через годину до Татарського прискакав Григорій Мелехов. Він до смерті загнав коня, і той упав по дорозі з Усть-Хоперської, на перегояі між двома хуторами. Дотягши на собі сідло до найближчого хутора, Григорій взяв там поганеньку конячинку. І спізнився... Піша сотня татарців пішла бугром на Усть-Хоперські хутори, на грань Усть-Хоперського юрту, де йшли бої з частинами Миронівської дивізії. На хуторі було тихо, безлюдно. Ніч темним сер-
369
Тихий-Дін.
панком укривала околичні бугри, задіння, ропотлив! тополі й ясени.
Григорій в'їхав у двір, увійшов до хати. Світла не було. В густій темряві бриніли комарі, тьмяною позолотою блищали образи на покуті.
Вдихнувши, з дитинства знайомий, хвилюючий запах рідного житла, Григорій спитався :
— 65 хто там дома ? Мамуню! Докійко !
— Гришо ! Ти, чи що ? — докійчин голос із горнички.
Шелепуча хода босих ніг, у вирізі дверей біла постать
Докійки, що похапцем затягад поясок спідниці.
— Чого це ви так рано полягали? Мати де?
— У нас тут...
Докійка замовкла, і Григорій почув, як вона часто схвильовано дихад.
— Що тут у вас? Полонених давно прогнали?
— Повбивали їх.
— Я — а — ак ?..
— Козаки повбивали... Ох, Грицю, наша Дарка, стерво прокля — те... — в голосі Докійки почулись обурені сльози, —... вона сама вбила Івана Олексійовича . . . стрельнула в нього...
— Що ти мелеш? — злякано хапаючи сестру за комір вишиваної сорочки, скрикнув Григорій.
Білки докійчиних очей блиснули сльозами, і зі страху, застиглому в її зіницях, Григорій зрозумів, що йому не причулось.
— А Михась Кошовий ? А Штокман ?
— їх не було з полоненими.
Докійка коротко, плутано розповіла про розправу над полоненими, про Дарку.
— ... Мамуня забоялись ночувати з нею в одній хаті, пішли до сусідів, а Дарка звідкись явилась п'яна... П'яніш від грязі прийшла. Зараз спить ...
— Де?
— В коморі.
Григорій увійшов до комори, гіавстіж розчинив двері* Дарка, безстидно заголивши поділ, спала долі. Тонкі руки її були розкинуті, права щока блищала, густо змочена слиною, з роззявленого рота гостро тхнуло самагонним перегаром. Вона лежала, незручно підвернувши голову, лівою щокою притисшись до підлоги, бурхливо й тяжко дихаючи.
Ніколи ще Григорій не зазнавав такого лютого бажання рубанути. Кілька секунд він стояв над Даркою, стогнучи й розхитуючись, міцно зціпивши зуби, з почуттям непереможної огиди й гидливості розглядаючи це леясаче тіло. Потім ступнув, наступив кованим каблуком свого чобота на обличчя Дарки, що чорніло півдужжям високих брів, наліг усідю сво§ю ногою на каблук і, відчуваючи, як під-його ногою хрустить перенісся, повзе кудись щока, ви-хрипів:
— Ггга-дю-ка!
Дарка хрипко застогнала, щось п'яно бурмочучи, а Григорій вхопився руками за голову і, гуркочучи по приступках піхвами, вибіг у двір.
Ці§ї ж ночі, не побачивши матір, він поїхав на фронт.
ШІ
8 і 9 Червоні армії, що не змогли до початку весняної повені зломити опір частин Дінеької армії й просунутись за Дінець, все ще намагались на окремих дільницях переходити в наступ. Спроби ці здебільшого кінчались невдачею. Ініціатива переходила до рук дінського командування.
До середини травня на Південному фронті все ще не було помітних перемін. Але незабаром вони повинні були статися. За планом, розробленим ще колишнім командувачем Дінеької армії генералом Денісовим і його начштабу генералом Поляковим у районі станції Кам'янської та Усть-Білокалитвенської закінчувалось зосередження частин так званої ударної групи. На цю ділянку фронту були стягнуті найкращі сили з вимуштруваних кадрів молодої армії, випробувані низівські полки: Гундорівський,