Кошовий вийшов і поки підпалив повітку й комору, — огонь в курені вже вибився назовні, з шелестом ненаситно лизав соснову лиштву вікон, рукасто тягся до даху... До смерку Михась спав на сусідній леваді, в холодку обплетених диким хмелем тернових кущів. Тут же, ліниво зриваючи соковиті стеблини пирію, пасся його розсідланий та стреножений кінь. Надвечір кінь, зможений спрагою, заіржав, збудив хазяїна.
Михась встав, ув'язав у тороки шинель, напоїв коня тут же на леваді колодязною водою, а потім осідлав, виїхав на* провулок. а
На вигорілому коршунівському подвір'ї ще курились чорні, звуглені сохи, розповзався гіркучий димок. Від просторого куреня остався лише високий мурований фундамент та напіврозвалена піч, що піднесла до неба закурений димар.
Кошовий подався просто до мелехівського двору.
Іллівна під повіткою насипала в завіску піджоги, коли Михась, не злазячи з сідла, відчинив хвіртку, в'їхав у двір.
— Здорові, тітонько! — ласкаво привітав він стару.
А та, перелякавшись, і слова не мовила у відповідь, спустила руки, із завіски посупались тріски...
— Здоровенькі, тітонько!
— Слава... слава богу,— нерішуче відповіла Іллівна.
— Живі — здорові ?
— Жива, а про здорові вже й не питайся.
— Де ж ваші козаки?
Михась спішився, підійшов до повітки.
— За Доном...
— Кадетів дожидаються?
— Моя справа бабська... Я на цих справах не знаюсь...
— А Докія Пантелеївна дома?
— І вона за Доном.
— Понесла їх туди лиха година! — голос Михася затремтів, зміцнів у злобі.— Я вам, тітонько, так скажу: Гри-гор й, ваш синок — найлютішим для радянської влади показав себе ворогом. Перейдемо ми на той бік — і йому найпершому шворку на шию накинемо. А Пантелей Прокопович даремно втік. Старий і кривий чоловік, йому б уся рація дома сидіти...
— Смерті дожидатись ? — суворо спитала Іллівна і знова почала збирати в завіску тріски.
— Ну, до смерті йому далеко. Канчуків би, може, заробив тропіки, а вбивати його б не стали. Але я, звісно, не для того до вас заїхав. — Михась поправив на грудях ланцюжка до годинника, спустив очі. — Я для того заїхав, щоб провідати Докію Пантелеївну. Жаль мені великий, що вона теж у відступі, але і вам, тітонько, як ви її рідна мати, скажу. А скажу я так: я за нею давно страждаю, але зараз нам дуже ніколи за дівчатами страждати, ми воюймо з контрою і поб,ивадмо їх нещадно. А як тільки геть прикінчимо її, встановиться мирна радянська влада на всьому світі, тоді я, тітонько, буду до вас сватів засилати, до вашої Докії.
— Не час про це балакати!
— Ні, час! — Михась нахмурився, уперта складка лягла в нього проміж брів.— Свататись не час, а балакати про це можна. І мені інший час для цього не вибирати. Нині я тут, а завтра мене, може, за Дінець пошлють. Тому я вам роблю попередження: Докію дуриком ні за кого не віддавайте, а то вам погано буде. Вже якщо з мо§ї частини прийде лист, що я вбитий,— тоді сватайте, а зараз не можна, бо проміж нас з нею — любов. Гостинця я їй не привіз, ніде його взяти гостинця того, а якщо вам щось з буржуйського, купецького майна треба,— скажіть : зараз піду й приволочу.
— Крий боже! Зроду чужим не користались.
— Ну, це як хочете. Поклін від мене низенький перекажіть Докії Пантелеївні, якщо поперед мене її побачите, а тепер прощавайте, і будь ласка, тітонько, не забудьте моїх слів.
Іллівна, не відповідаючи, пішла до хати, а Михась сів на коня, поїхав до хутірського плацу.
На ніч до хутора зійшли з гори червоноармійці. Жваві голоси їх лунали по провулках. Трод, що йшли з ручним кулеметом у заставу до Дону, спитались Михася, перевірили документи. Проти хатинки Семена Чавуна зустрів ще чотирьох. Двоє з них везли на фурманці овес, а двоє — разом із сухотною жінкою Чавуна — несли ніжну машину Й мішок з мукою.
Чавуниха вгадала Михася, привіталась.
— Що це ти тягнеш, тітко V — поцікавивсь Михась.
— А це ми жінку бідняцького класу на хазяйство ставимо : несемо їй буржуйську машину й муку, — жвавою скоромовкою відповів один з червоноармійців.
Михась запалив уряд сім будинків, що належали купцям Мохову й Атьопіну — Цяці, попові Вісаріону, благочинному о. Панкратіеві та ще трьом заможним козакам, що відступили за Дінець, і тільки тоді рушив з хутора.
Виїхав на бугор, повернув коня. Внизу, в Татарському, на тлі аспідно — чорного неба іскристим лисячим хвостом розпушилось руде полум'я. Огонь то здимався так, що відблиски його мережили текучу бистринку Дону, то, спадав, хилився на захід, з жадністю пожираючи будівлі.
Зі сходу набігав легкий степовий вітрець. Він роздмухував полум'я і далеко ніс з пожарища чорні, вуглисто — блискучі скалки.
КІНЕЦЬ ТРЕТЬОЇ КНИГИ