Іван Олексійович, після того, як обмився в Доні, зміцнів духом. Забачивши козаків і жінок, що бігли назустріч їм, похапцем попрощався з ближніми з товаришів, півголосом сказав:
— Що ж, братця, вміли ми воювати, треба зуміти й померти з гордістю.. . Про одне ми повинні пам'ятати до останнього видиху. Одна нам зостаються мислення утіха, що хоч нас і повбивають, алеж Радянську владу кілком не виб'юш ! Комуністи! Братці! Помрімо твердо, щоб вороги з нас не глузували!
Один з юланців не видержав, — коли на хуторі Бобровсь-кому його почали вміло й жорстоко бити діди, він закричав дурним, хлопчачим криком, розірвав комір гімнастерки, став показувати козакам, жінкам маленький натільний хрестик, що висів у нього на шиї на чорному від бруду й поту шнурку.
— Товариші! Я недавно вступив до партії!.. Пожалійте! Я в бога вірую!.. У мене двод діток!.. Змилуйтесь! У вас теж діти §!..
— Які ми тобі "товариші"! Цить!
— Дітей згадав, ідолів гад? Хрестика витяг? Схаменувся? А наших, мабуть, розтрілював, катував, про бога не згадував?— з придиханням спитав у нього, двічі ударивши його, кирпатий дід із сережкою у вусі. І не діждавшись відповіді, знову розмахнувся цілячи в голову.
Клаптики того, що сприймали очі, вуха, свідомість,— все це йшло мимо Івана Олексійовича, увага його ні на чому не затримувалось. Наче каменем взялось серце, і затремтіло воно $дш ий раз. О полудні увійшли вони до хутора Тюковнівського, пішли .вулицею крізь стрій, ущед-рювані прокльонами й ударами. І ось тутечки Іван Олексійович , глянувши скоса вбік, побачив, як хлоп'я років семи вчепилося в поділ своїй матері і із сльозами, що градом котились по перекошених щоках, з виском несамовито закричало:
— Мамуню! Не бий його! Ой не бий !.. Мені жалко! Боюсь ! на ньому кров !..
Молодиця, що замахнулась кілком на одного з ланців, раптом скрикнула, кинула кілка, — вхопивши хлоп'я на руки, прожогом кинулась у провулок. А в Івана Олексійовича, зворушеного дитячим плачем, дитячою хвилюючою жалістю, навернулась непрохана сльоза, посолила розбиті, засмаглі губи. Він коротко схлипнув, згадавши свого синка, жінку, і від цього спогаду, що спалахнув як блискавка, народилось нетерпеливе бажання: "Тільки б не в них перед очима вбили... швидше..."
Йшли, ледве волочачи ноги, хитаючись від утоми та болю, що розпирав суглоби. На вигоні за хутором, побачивши степову криницю, почади упрохувати начальника конвою, щоб дозволив напитись.
— Нема чого розпивати! І так припізнились! Хода! — гримнув було вахмістр.
Але за полонених оступився один із дідів — конвоїрів:
— Май серце, Акиме Сазоновичу! Адже й вони теж люди.
— Які — такі люди ? Комуністи — не люди! І ти мене не вчи! Я над ними начальник чи ти ?
— Багато вас, таківських начальників! Ідіть, хлопці, пийте!
Дідок спішився, зачерпнув у криниці цеберку води. Його оточили полонені, до цеберки потяглось відразу двадцять пар рук звуглені, заплилі очи загорілись, залунав хрипкий переривчастий шепіт:
— Дай мені, дідусю!
— Хоч трошечки !..
— Ковток би...
— Товариші, не всі відразу!
Дід завагався, кому ж дати першому. Повагавшись кілька томливих секунд, він вилив воду в скотиняче довбане корито, врите в землю, відійшов, крикнув:
— Чого ви, як бики, лізете! По черзі пийте!
Вода, розтікаючись, по зелено — замшілому запліснявілому днищі корита, ринула в розпечений сонцем куток, що пах вогкою древесиною. Полонені з останніх сил кинулись до корита. Дід одну по одній зачерпнув одинадцять цеберок,— хмурячись від жалості, поглядаючи на полонених, налив корито.
Іван Олексійович напився, стоячи навколішках і, підвівши освіжілу голову, побачив із скрайньою майже діткливою яскравістю: паморозно — білий покрив вапнякової куряви на наддінській дорозі, відножини крейдяних гір, що блакитним видінням повстали в далечині, а над ними, над пекучим стрем'ям гребенястого Дону, в неосяжній величавій синяві небес, в найнеприступнішій вишині — хмаринку. Окрилена вітром, з іскристим, білим, як парус, вершком, вона швидко пливла на північ, і в далекому закруті Дону відбивалась її опалова тінь.
ЬУ
На секретній нараді верховного командування повстанськими силами вирішено було прохати в дінського уряду, в отамана БогадвсіЖого, помочі.
Кудінову було доручено написати листа з виявом каяття та жалю про те, що наприкінці 1918 року верхньодонці пристали на переговори з червоними, кинули фронт. Листа Кудінов написав. Від імени всього повсталого козацтва Верхнього Дону, він давав обіцянку надалі стійко, до переможного кінця битися з більшовиками, прохав допомогти повстанцям, перекидаючи аеропланами через фронт кадрових офіцерів для керівництва частинами та гвинтівчані патрони.
Петро Богатирьов лишився на Сінгінім, переїхав до Вешенської. Літун подався назад 3 Кудінівським листом до Новочеркаська.
З того дня між дінським урядом і повстанським командуванням встановився щільний зв'язок, майже щодня почали прилітати 33а Дінця новісінькі, випущені французькими заводами, аероплани, що приставляли офіцерів, гвинтівчані патрони і в незначній кількості набої для тридюймових гармат. Літуни привозили листи від верхньодінських козаків, що відступили з Дінською армією, з Вешенської везли на Дінвць козакам відповіді родичів.
Відповідно до становища на фронті, до своїх стратегічних планів, новий командувач Дінської армії, генерал Сидорін, почав присилати Кудінову розроблені штабом плани операцій, накази, зведення, інформації про перекидувані на повстанський фронт червоноармійські частини.
Кудінов тільки кільком обраним звіряв листування із Сидоріним, від решти все це держалося в найпильнішому секреті.
ЬУІ
Полонених пригнали до Татарського годині о п'ятій вдень. Вже близькі були бистроплинні весняні присмерки, вже стало на схилку сонце, торкаючись палючим диском краю простертої на заході кудлатої сизої хмари.
На вулиці, в затінку величезного громадського гамазею сиділа й стояла піша сотня татарців. їх перекинули на правий бік Дону на допомогу уланським сотням, що насилу стримували натиск миронівської кінноти, і татарці по дорозі на позиції всі§ю сотнею зайшли на хутір, щоб провідати рідних та підживитись харчами.