Серед полонених було тільки дво§ комуністів з комскладу Сердобського полку,— решта, за винятком Івана Олексійовича, всі іногородні станиці (уланської, рослі й здорові хлопці, що вступили до партії з моменту приходу до станиці радянського війська, служили міліціонерами, головами хутірських ревкомів, після повстання втекли до Усть-Хоперської і влились до Сердобського полку.
В минулому майже всі вони були ремісниками: тееляри, столяри, бондарі, муляри, грубники, шевці, кравці. Найстаршому з них з вигляду було найбільш тридцять п'ять, наймолодшому—років двадцять. Кремезні, гарні здоров'яки, 3 великими руками, роздавленими важко фізичною працею, широкоплечі й грудасті, зовнішністю вони різко відріж-нялись від згорблених дідів — конвоїрів.
— Судитимуть нас, як гадаєш ?—шепнув один з уланських комуністів, що йшов поруч з Іваном Олексійовичем.
— Навряд...
— Повбивають ?
— Певне.
— Та в них же нема розстрілів! Козаки так казали, пам'ятаєш?
Іван Олексійович промовчав, але у нього іскрою на вітрі спалахнула надія: "А правда ж, їм нас не можна буде розстріляти. У них, у сволочей, гасло було викинуте: "Геть комуну, грабунки й розстріли!" Вони, за чутками, тільки до каторги засуджували... Присудять до різок, до каторги. Ну та це не страшно! На каторзі посидимо до зими, а взимку, як тільки Дін стане, наші знов їх натиснуть".
Спалахнула була надія і згасла, як іскра на вітрі: "Ні, повбивають! Озлились, як чорти! Прощай, життя!.. Ех, не так би треба! Воював з ними і їх же жалів серцем...
Не жаліти . треба було, а бити й вирубати їх до пня!.."
Він стиснув кулаки, заворушив у безсилій люті плечима і зараз же спіткнувся, мало не впав від удару по голові.
— Ти чого кулаки сучиш, вовчий блуд? Ти чого, питаюся, кулаки сучиш! — загримів, наїжджаючи на нього конем, ваххмістр, начальник конвою.
Він вдарив Івана Олексійовича ще раз нага м, розсік обличчя навскоси від надбрівної кістки до крутого, з ямочкою посередині підборіддя.
— Кого б' ш ? Мене вдар, діду ! Мене ! Він же поранений, за що ти його? — з благальною усмішкою, тремтячіш голосом крикнув один з ланців, і, ступнувши з натовпу, виставив наперед круті теслярські груди, заслонивши Івана Олексійовича.
— І тобі стане! Бийте їх станичники! Бий комунів!
Нагайка з такою силою розрубала захисну літню сорочку
на плечі фланця, що клапті скрутились, як листя, припалене вогнем. Змочивши їх, з рани, з враз спухлого рубця потекла чорна убійна кров ... Вахмістр, задихаючись з люті, топчучи конем полонених, увігнався в гущу натовпу, почав нещадно працювати нага$м.
Ще один удар впав на Івана Олексійовича. В очах його богряні блиснули зірниці, схитнулась земля, і мовби нахилився зелений ліс, що облямівкою вкривав протилежне піщане лівобережжя.
Іван Олексійович вхопився сво§ю маслакуватою рукою за стремена, хотів рванути з сідла озвірілого вахмістра, але удар тупиком шаблі збив його на землю, до рота поповзла задушлива ворсиста прісна пилюка, з носа й вушей, опікаючи, бухнула кров...
Конвойні били їх, зігнавши до купи, як вівці, били довго й люто. Наче крізь сон чув, лежачи на дорозі ницьма, Іван Олексійович глухі зойки, гучний тупіт ніг круг себе, люте схропування коней. Клуб теплої кінської піни впав йому на відкриту голову, і майже зараз же десь дуже близько, над самісінькою його головою, пролунало коротке й страшне чоловіче ридання, крик:
— Сволочі! В бога — мать ! Беззбройних б'$те ... у — у — у !..
На ранену ногу Івана Олексійовича наступив кінь, тупі
шипи підкови вдавились в м'якиш голінки; вгорі залунали, гучно й швидко чергуючись, звуки ударів... Хвилина — потім важке, мокре тіло, що гостро пахло гірким потом і солонкуватим запахом крові, впало поруч Івана Олексійовича, а той, ще не остаточно втративши свідомість, почув: З горла людини, що впала, як із шийки перекинутої пляшки, забулькала кров... А потім їх юрбою загнали до Дону, заставили обмити кров. Стоячи по коліна у воді, Іван Олексійович хмочив жарко пекучі рани та опухи від побоїв, розгрібав долонею змішану із сво§ю кров'ю воду, жадібно пив її, боячись, що не встигне втамувати невтишно вибухлу спрагу.
По дорозі їх перегнав верховий козак. Темногнідий кінь його, по весняному яскраво залиснілий від ситості й поту, йшов шибкою грайливою риссю. Верхівець зник на хуторі, і не встигли полонені дійти до перших дворів, як їм назустріч вже висипали юрби народу.
З першого ж погляду на козаків і ланок, що бігли назустріч їм, Іван Олексійович зрозумів, що це — смерть. Зрозуміли і всі інші.
— Товариші! Попрощаймося ! — крикнув один з комуністів — сердобців.
Натовп, озброєний вилами, мотиками, кілками, залізними ребрами з гарб, наближався...
Далі було все, як у найтяжчому сні... Тридцять верстов йшли суцільними хуторами, стрівані на кожному хуторі натовпами катів. Діди, жінки, підлітки били, плювали в опухлі, залиті кров'ю й синяками обличчя полонених комуністе, кидали камінням та грудками сохлої землі, засипали заплилі від побоїв очі пилюкою й попелом. Особливо лютували жінки, добираючи найжорстокішого катування. Двадцять п'ять'* рокованих йшли крізь стрій. Наприкінці вони вже ©тали невпізнанними, несхожими на людей, так етрашенно спотворені були їх тіла й обличчя, синясто —кров'яно-чорні, розпухлі, покалічені й вимащені змішаною з кров'ю гряззю.
Спершу кожний з двадцяти п'яти намагався якнайдалі йти від конвойних, щоб менше діставалось ударів; кожен дбав попасти в середину своїх змішаних рядів, від цього посувались щільно збитим гуртом. Але їх постійно розділяли. І вони втратили надію хоч в якійсь там мірі зберегти себе від побоїв, ішли вже в розпаш, і в кояшого було лише одне болісне бажання: перемогти себе, не впасти, бо впавши підвестися вже не зміг би. їх опанувала байдужість. А спочатку кожний закривав обличчя й голову руками, беззахисно підносячи долоні до очей, коли перед самісінькими зіницями синьо спалахували залізні жала вил-тройчаків або тьмяно поблискував тупий білястий кінець кілка. Спочатку з натовпу збитих полонених чулись і благання про пощаду, і стогони, і лайки, і нутряний тваринячий рев нестерпного болю, але о полудні всі мовчали. Тільки один з ланців, наймолодший, балакун і улюбленець роти в минулому, йойкав, коли на голову його падав удар. Він і йшов ніби по гарячому, пританцьовуючи, тіпаючись усім тілом, волочачи перебиту жердиною ногу.