— Немад у вас чортів? Не ночують?
— Покищо бог милуд. Які були ото — ввесь курінь просмерділи духом своїм мужичим. Тож то воно говорять— "Русь смердюча", ну й воістину!—невдоволено бурмотіла Іллівна.
— У мене були, — голос Христоні сповз на шепіт, величезна долоня витерла змочену сльозинкою очницю, але, мотнувши здоровенною, з польовий казан, головою, покрег-тав і вже наче засоромивсь своїх слів.
— Ти чого, Христоню ? — посміюючись спитав Петро, вперше побачивши Христонині сльози. Вони ото й завдали йому веселого настрою*
— Воронка взяли... На германську на нім ходив... Скруту вкупі, значця... Як людина був, аж, значця, розумніший ... Сам і підсідлав. "Сідлай, — каже, — а то він мені не дасться". — "Що ж я тобі,г—кажу, — цілісіньке життя сідлатиму, чи що V Взяв, — кажу, — значця, сам і орудуй". Осідлав, а він хоч би чоловік був... Недогарок! Значця, по пояс мені, до стремена ногою не дістане... До ганку підвів, сів... Заголосив я, як дитина. "Ну, — кажу старій, — викохував, напував, годував..." — Христоня знов перейшов на швидкий шепіт з присвистом і підвівся, — На стайню глянути боюсь! Змартвів двір ...
— У мене добре. Трьох коней піді мною вбило, це четвертий, його вже не так...
Григорій прислухався. 3а вікном хрускіт снігу, брязкіт шабель, приглушене: "тррррр !"
— Ідуть і до вас. Як риба на дух, прокляті! Або хто сказав...
Пантелей Прокопович заметушився, руки зробились зайві, нема куди їх дівати.
— Хазяїне ! Ану виходь!
Петро одяг наопашки свиту, вийшов.
— Де коні? Виводь!
— Я не проти, але вони, товариші, з ножаною.
— З якою ножаною ? Виводь! Ми не так беремо, ти не бійся. Покинемо своїх.
Вивів по одному із стайні.
— Третя там! Чому не виводиш ? — спитав один з чер-воноармійців, присвічуючи ліхтарем.
— Це матка, жереба. Вона старюка, їй вже років сто...
— Гей, неси сідла!.. Чекай, справді шкутильгають... В господа бога, в хреста, куди ти їх, каліч, ведеш!? Станови назад!.. — люто закричав той, що тримав ліхтар.
Петро потяг за обротьки й відвернув від ліхтаря обличчя ІЗ скривленими губами.
— Сідла де?
*— Товариші забрали нині вранці.
— Брешеш, козак! Хто взяв?
— їйбогу!.. Хай бог скарав — взяли! Мценський полк проходив і забрав. І сідла, і навіть два хомути взяли.
Матюкаючись, трод вершників поїхали геть. Петро увійшов, напахчений запахами кінського поту й сечі. Тверді губи його щулились, і він не без похвальби ляснув Хри-стоню по плечі.
— Ось як треба!-Коні закульгали, а сідла взяли, мовляв ... Ех, ти !
Іллівна погасила лампу, навпомацки пішла стелити до горнички.
— Посидьмо потемки, а то принесе лиха година ноч-ліжан.
Ці§ї ночі в Анікушки гуляли. Червоноармійці попрохали запросити сусідніх козаків. Анікушка прийшов по Мелехових.
— Червоні ?! Що нам червоні ? Вони, що ж не хри-щені, чи що? Такі самісінькі, як і ми, руські. Ійбо. Хочете — вірте, хочете — ні... А я їх жалію... А що ж мені ? Жид з ними один, так самісінько людина. Жидів ми в Польщі перебили... Хм! Але цей мені шклянку самогону наточив. Люблю жидів!.. Ходімо, Григоре ! Петю ! Ти не гребуй мною...
Григорій відмовився йти, але Пантелей Прокопович порадив :
— Іди, а то скажуть, мовляв, за низьке мад. Ти йди, не пам'ятай зла.
Вийшли на подвір'я. Тепла ніч обіцяла годину. Пахло попелом та кізяковим димом. Козаки стояли мовчки, потім пішли. Дарка наздогнала їх на хвіртці.
Насурмлені брови її, розкрилившись на обличчі, під неяскравим, процідженим крізь хмари, світлом місяця, блищали оксамитною чорниною.
— Мою бабу підпоюють ♦.. Тільки на їхнд не вийде...
Я, голубе, око маю... — бурмотів Анікушка, а самогон кидав його на тини, вилив із стежки в заметану.
Під ногами цукрово похрумкував сніг, зернясто — синій, сипкий. З сірої імли неба Зривався заметіль.
Вітер ніс огонь з цигарок, перевіював сніжну куряву. Під зорями він хижо налітав на білоперу хмару (так сокіл, настигши, б'д лебедя круто випнутими грудима), і на принишклу землю, хвилясто гойдаючись, злітали білі пірця —пластівні, вкривали хутір, перехрещені шляхи, степ, людський і звірячий слід. . .
В Анікушки в хаті — дихнути нема чим. Чорні гострі язики кіптяви бухають з лампи, а за тютюновим димом нікому не видно. Гармоніст — червоноармідць хіба ж так ріже "саратівської", докраю вибираючи міхи, розкинувши довгі но-ги.На лавах сидять червоноармійці, жінки-сусідки. Анікущину жінку голубить здоровенний дядько у ватяних захисних штанях і коротких чоботях, обтяжених величезними, наче З музею, острогами. Шапка з дрібного сивого смушка, збита в нього на кучеряву потилицю, на бурому обличчі піт. Мокра рука пече анікущеній дружині спину.
А жіночка вже умліла: слиняво почервонів у неї рот; вона б і відсунулась, та не силонька їй; вона й чоловіка бачить, і усміхнені погляди жінок, та ось таки не сила їй скинути із спини могутню руку; сорому мовби й не було, і вона сміються п'яненько й розслаблено.
На столі горлянки глечиків відіткнуті, на ввесь курінь спиртним димком пахтить. Скатерть — як хлющ, а посеред хати на долівці зеленим чортом виться й вибивад дрібушки взводний 13 кавалерійського. Чоботи на ньому хромові, на одну онучу, галіфе — з офіцерського сукна. Григорій дивиться від порога на чоботи та галіфе ї думад: "З офіцера добуто"... Потім переводить погляд на обличчя ; воно зчорна — смагляве, лиснід потом, як круп вороного коня, круглі вушні скойки відстобурчені, губи товсті й обвислі. "Жид, а зграбний!"—вирішуй нишком Григорій. Йому й Петрові налили самогону. Григорій пив
обережно, а Петро захмелів швидко. 1 за годину гатив уже на долівці "козачка", збивав закаблуками куряву, хрипко прохав гармоніста: "Дрібніше, дрібніше!" Григорій сидів біля столу, лускаючи гарбузове насіння. Поруч нього — рослявий сибіряк-кулеметник. Він морщив по дитячому округле обличчя, говорив м'яко, згладжуючи шиплячі, замість "ц", вимовляючи "с", сілий полк", "мі-сясь" виходило в нього.
— Колчака розбили ми. Краснова вашого сапнемо як слід — і все. О — як! А там гайда орати, землі сіла прірва, бери її, примушуй родити. Земля — вона, як баба: сама не дасться, її відняти треба. А хто на перешкоді стане — вбити. Нам вашого не треба. Аби лиш рівними всіх поробити ...