— Пішов би коней догляднув,— шепнула Іллівна, проходячи повз старого.
Той тільки плечима смикнув, а піти — не пішов. Всю ніч грюкали двері. .Біла пара висіла під стелею і росою осідала на стіни. Червоноармійці постелили собі в горниці
долі. Григорій приніс і розстелив їм повсть, в голови поклав свій кожух.
— Сам служив, знаю, — примирливо посміхнувсь до того, хто почував у ньому ворога.
Але широкі ніздрі червоноармійця заворушились, погляд непримирно майнув по Григорії.
Григорій і Наталя лягли в тій самій кімнаті на ліжку. Червоноармійці, поскладавши гвинтівки в головах, покотом розмістились на повсті. Наталя хотіла погасити лампу, в неї суворо спитали:
— Тебе хто просив'гасити світло? Не смій! Прикрути гніт, а світло мад горіти всю ніч.
Дітей Наталя поклала в ногах, сама, не роздягаючись, лягла під стінкою. Григорій, закинувши руки, лежав мовчки.
"Пішли б ми,— зціплюючи зуби, притискаючись серцем до ріжка подушки, думав Григорій.— Пішли б у відступ, і ось тепер Наталку розпинали б на цьому ліжку і тішились би нею, як тоді в Польщі Франею...."
Хтось з червоноармійців почав оповідання, але знайомий голос перебив його, зазвучав у каламутній півтемряві з вижидальними паузами:
— Ех, нудно без баби! Зубами б гриз... Але він хазяїн — він офіцер... Простим, которі сопливі, вони жінок не відступають... Чи чу§ш, хазяїн ?
Хтось із червоноармійців хропів, хтось сонно засміявся. Голос рудобрового залунав загрозливо:
— Ну, Олександре, мені набридло тебе умовляти! На кожній квартирі ти скандалиш, фуліганиш, ганьбиш червоно-армійське звання. Так не годиться! ЗаРаЗ ось іду до комісара або до ротного. Чу§ш? Ми з тобою побалакаймо!
Запала тиша. Чути було тільки, як рудобровий, сердито сопучи, натягад чоботи. За хвилину він вийшов, хрьопнувши дверима.
Наталя, не' вдержавшись, голосно схлипнула. Григорій рукою тремтячо гладив голову їй, спітніле чоло й мокре
обличчя. Правою спокійно водив у себе по грудях, а пальці механічно застібали й розстібали гудзики натільної сорочки.
— Нишкни, нишкни!—ледве чутно шепотів він Наталі. І в цю мить знав напевне, що духом готовий на всякі злигодні й приниження, аби лиш зберегти свою та рідних життя.
Сірник освітив обличчя Олександра, широкий обід носа, рот, присмоктаний до цигарки. Чути було, як він пів-голосом забурчав і, зітхнувши крізь багатоголосий хро-піт, почав, підвівшись, одягатись.
Григорій, нетерпляче прислухаючись, в душі без краю вдячний рудобровому, радісно здригнувсь, почувши під вікнами кроки і обурений голос:
— І ось він все чіпляються.,. робити... біда... товаришу комісаре...
Кроки залунали в сінцях, рипнули, відчинившись, двері. Чийсь молодий командний голос наказав:
— Олександре Тюрніков, одягайсь і зараз же іди звідси. Ночуватимеш у мене на квартирі, а завтра ми тебе судитимемо за негідну червоноармійця поведінку.
Григорій зустрів доброзичливий гострий погляд чоловіка в чорній шкіряній куртці, що стояв біля дверей, поруч рудобрового.
Він з вигляду молодий і по молодому суворий; з надто підкресленою твердістю були стиснуті його губи, обкидані юнацьким пушком.
— Клопітний гість попався, товаришу? — звернувсь він до Григорія, ледве примітно посміхаючись. — Ну, тепер спіть, ми його завтра втихомиримо. На все добре. Ходімо, Тюрніков.
Пішли, і Грихорій зітхнув полегшено. А вранці рудобровий, розплачуючись за квартиру й харчі, нарочито загаявся, сказавши:
— От, хазяї, не ображайтесь на нас. У нас цей Олександр мовби не при собі. В нього торік перед очима офіцери в Луганську — він з Луганська родом — розстріляли
.матір і сестру. Через це він такий... Ну, спасибі. Прощавайте. Да, ось діткам мало не забув! — І, на невимовну радість дітям, витяг з речової торби й тикнув їм у руки по грудці сірого від бруду цукру.
Пантелей Прокопович розчулено дививсь на онуків.
— Ну, оце їм гостинець! Ми його, цукру того, років 3 півтора вже не бачимо... Спаси христос, товаришу... Вклоняйтесь дядькові! Палазю, дякуй! Серденько, чого ж ти набичилась, стоїш?
Червоноармщць вийшов, і старий — гнівно до Наталі:
— Неосвіченість ваша! Хоч би перепічку дала йому на дорогу. Віддарувати ж треба доброго чоловіка? Ех!
— Біжи! — наказав Григорій.
Наталя, накинувши хустку, наздогнала рудобрового за хвірткою. Червоніючи від збентеження, тикнула перепічку йому в глибоку, як степова криниця, кишеню шинелі.
XVII
Ополудні через хутір спішним маршем пройшов 6 Мцен-ський червонопрапорний полк, захопивши де в кого з козаків муштрованих коней. 3а горбом далеко гуркотіли гармати.
— По Чіру бій іде, — визначив Пантелей Прокопович.
Смерком і Петро, і Григорій не раз виходили на подвір'я. Чути було понад Доном, як десь, не ближче від Усть-Хоперської, німо гули гармати і зовсім тихо (треба було припадати вухом до промерзлої землі) стрекотіли кулемети.
— Непогано й там гатять! Генерал ' Гусельщиков там З гундорівцями, — казав Петро, обмітаючи сніг з колін та папахи і вже зовсім не до мови додав:
— Коней заберуть у нас. Твій кінь, Григорію, з себе показний, далебі — візьмуть!
Але старий здогадався раніше від них. На ніч повів Григорій обох муштрових напувати, вивів з дверей, цр-
бачив: коні припадають на передні. Провів свого — геть кульгав: так само й Петрів. Покликав брата:
— Збезножіли коні, от діла! Твій на праву, а мій на ліву жаліються. Засічки не було... Хіба що мокреці ?
На фіалковому снігу, під неяскравими зірками коні стояли понуро, не басували від застою, не хвицали. Петро засвітив ліхтар, але його спинив, прийшовши з току, батько.
— Нащо ліхтар?
— Коні, тату, скульгавіли. Певне, ножана.
— А коли ножана — зле? Хочеш, щоб котрийсь мужик засідлав та з двору повів?
— Та воно не зле. *
— Ну, так скажи Грицькові, що ножану я їм зробив. Молоток узяв та гвіздка загнав обом нижче хряща. Тепер кульгатимуть, поки фронт рушить.
Петро покрутив головою, пожував вус і пішов до Григорія.
— Постав їх до ясел. Це батько навмисно їх скуль-гавив.
Домисел старого врятував. Уночі знову загув від гомону хутір. Вулицями скакали вершники. Брязкаючи на вибоїнах та розкотах, проповзла й стала на майдані батарея. 13 кав-полк став на хуторі на ночліг. До Мелехових тільки но прийшов Христоня, сів навпочіпки, покурив.