Григорій погоджувався, а сам нишком поглядав на чер-воноармійців. Для опаски мовби не було підстав. Всі дивились, похвально посміхаючись, на Петра, на його круглі й зграбні рухи. Чийсь тверезий голос захоплено скрикував: "От чорт! Здо-рово!" Але випадково Григорій спіймав на собі уважно примружений погляд одного кучерявого червоноармійця, старшини, і насторожився, пити кинув. 5 Гармоніст заграв польку. Молодиці пішли по руках. Один з червоноармійців з вибіленою спиною, заточившись, запросив молодицю — сусідку Христоні, але та відмовилася і, підхопивши в руку рясний поділок, перебігли до Григорія.
— Ходім танцювати!
— Не хочу.
— Ходімо, Грицю! Квітонько!
— Кинь дуріти, не піду!
Вона тягла його за рукав, силувано сміючись. Він хмурився, опирався, але, помітивши, як вона моргнула, підвівсь. Зробили два кола, гармоніст кинув пальці на баси, і вона, вигодивши секунку, поклала Григорієві голову на плече, ледве чутно шепнула:
— Тебе вбити змовляються... Хтось доказав, що офіцер ... Тікай...
І — гоіоско і
— Ох, чогось голова заморочилась!
Григорій повеселівшав. Підійшов до столу, Випив кухоль самогону, Дарку спитав:
— Напивсь Петро?
— Майже готовий. Знявся 3 катушки.
— Веди додому.
Дарка повела Петра, стримуючи розхит його з чоловічою силою. Слідом вийшов Григорій.
— Куди, куди ? Ти, куди ? Ні — і — і! Ручку поцілую, не ходи!
П'янісінький Анікушка прилип до Григорія, але той глянув такими очима, що Анікушка розчепірив руки і відхилився геть.
— Шановному товариству ! — Григорій махнув на порозі шапкою.
Кучерявий, ворухнувши плечима, поправив пояс, пішов за ним. На ганку, дихаючи в обличчя Григорієві, вилискуючи лихими світлими очима, пошепки спитав:
— Ти куди? — І чіпко взявся за рукав Григорієвої шинелі.
— Додому,—не спиняючись, тягнучи його за собою,
відповів Григорій. Схвильовано — радісно вирішив: "Ні,
живцем ви мене не візьмете!"
Кучерявий лівою рукою держався за лікоть Григорія; важко дихаючи, ступав поруч. Біля хвіртки вони задержались. Григорій почув, як рипнули двері, і зараз же права рука червоноармійця лапнула стегно, нігті дряпнули кришку кобури. На одну мить Григорій побачив всупір синє лезо чужого погляду і, ворухнувшись, спіймав руку, що рвала застібку кобури. Крекнувши, він стис її біля зап'ястя, із страшною силою кинув собі на праве плече, нахиливсь і, перекидуючи здавна знайомим способом важке тіло через себе, смикнув руку донизу, відчуваючи з хрусь-кого звуку, як у лікті ламаються суглоби. Білява, кучерява, як у ягняти, голова, чавлячи сніг, встромилась в замет.
Провулком пригинаючись попід тином, Ґригорій кй-нувсь до Дону. Ноги, пружно відштовхуючись, несли його до узвозу. "Аби лиш застави не було, а там..." На секунду спинивсь; позаду на видноті ввесь анікущин двір. Постріл. Хижо продзижчала куля. Постріл ще. З гори, темним переїздом, — за Дін. Вже посеред Дону, вискнувши, куля вгризлась біля Григорія в чисту круговину пухирчастої криги, окрушки посипались, обпікаючи Григорієві шию. Перебігши через Дін, він оглянувсь. Постріли все ще ляскали, як пастуший арапник. Григорія не зігріла радість визволення, але почуття байдужості до пережитого збентежило. "Як у звіря били ! — механічно подумав він, Знову спиняючись. — Не шукатимуть, побояться до лісу йти... Руку йому полікував непогано. Ач, падлюка, козака хотів голими руками взяти! "
Попростував до зимових скирт, але, з паски, проминув їх, довго, як заєць, жируючи, в'язав петлі слідів. Ночувати вирішив у покинутій копиці сухого чакану. Розгріб вершину. Спід ніг майнула норка. Зарився з головою в гни-лясто — пахучий чакан, потремтів. Думок не було. Краєчком, знехотя подумав: "Засідлати завтра та й майнути через фронт до своїх?" — але відповіді не найшов у собі, принишк.
Під ранок став мерзнути. Визирнув. Над ним відрадісно й трепетно сяла вранішня зірниця, і в глибочезному провалі синясто — чорного неба, як у Доні на перекаті, мовби показалось дно: передранкова димчаста блакить у зеніті, пригаслий зоряний розсип по краях.
ХУІІІ
Фронт пройшов. Відгриміли бойові деньки. Востанній день кулеметники 13 кавполку перед відходом поставили на широкоспинні тавричанські сани мохівський грамофон, довго скочки вмилювали коней по вулицях хутора. Грамофон хрипів і харкав (до широкого горла труби попадало
сніжне груддя, що летіло з кінських попитів), кулеметний у сибірській вушастій шапці* безпечно прочищав трубу й орудував різьбленою ручкою грамофона так само впевнено, як і ручками затильника. А позаду сірою горобиною хмарою сипала за саньми дітвора; чіпляючись за полудробок, горлали: "Дядьку, заведіть оту, що свистить! Заведіть, дядьку!" Двод найщасливіших сиділи на колінях у кулеметника, і той у перервах, коли не крутив ручку, дбайливо й суворо витирав рукавицею меншинькому хлопчикові облуплений, мокрий від морозу та великого * щастя, ніс.
Потім чути було, як біля Усть-Мечетки йшли бої. Через Татарський рідкими валками сунули обози, що живили харчами та бойовим припасом 8 і 9 Червоні армії Південного фронту.
На третій день посланці йшли по дворах, оповіщали козаків про те, щоб ішли на сход.
— Краснова, отамана вибиратимемо, — сказав Антип Брехович, виходячи з мелехівського двору.
— Бибирати будемо чи нам його зверху спустять? — поцікавився Пантелей Прокопович.
— Там, як доведеться...
На збори пішли Григорій і Петро. Молоді козаки зібрались усі чисто. Стариків не були. Самий тільки Авдійович Брех, зібравши гурт зубоскалів, теревенив про те, як стояв у нього на квартирі червоний командир, і як запрошував він його, Авдійовича, зайняти командну посаду.
— Я, к'а, не знав, що ви — вахмістр старої служби, а то — просимо дуже, заступайте, батьку, на посаду..."
— На яку ж? 3а старшого — куди пошлють? — вишкірявся Михась Кошовий.
Його охоче піддержували:
— Начальником над комісарською кобилою. Надхвост-ницю їй підмивати.
— Бери вище!
— Го-го!
АвдіЙовичу! Чу$ш! Це він тебе до обозу третього розряду, малосолкою завідувати...
— Ви не знайте ділов усіх... Комісар перед ним розводився, а комісарів вістівець тим часом до його старої Відсипався. Лапав її. А Авдійович слину розпустив, соплі ііорозвішував, слухач.