— Ну, як?
— Нічого. Воюймо.
— Чув брехню, нібито далі границі не хотять козаки виступати... Чи правда?
— Балачки... — ухильно відказав Григорій.
— Чого ж це ви, братця ? — якось відчужено й розгублено заговорив старий. — Як ясе так? А в нас старики сподіваються... Окрім вас, хто ж Дін-батька під оборону візьме? Якщо вже й ви — боронь боже! — не схочете воювати..* Та як же це так? Обозні ваші брехали... Баламутять, бісові діти.
Увійшли до хати. Зібрались козаки. Розмова спочатку в'язалась біля хутірських новин. Дарка, пошептавшись з господинею, розв'язала торбу з харчами, зготувала вечеряти.
— Кажуть, ніби ти вже з сотенних знятий?—спитав Пантелей Прокопович, опоряджаючи кістяною розчіскою зваляну бороду.
— Взводний я тепер.
Байдужа відповідь. Григорія діткнула старого. Пантелей Прокопович зібрав на чолі ложбини, покульгав до столу і, метушливо помолившись, витираючи полою чекменька ложку, ображено спитався:
— Це защо така немилість ? Чи не догодив начальству ?
Григорієві не хотілось говорити про це в присутності козаків, досадливо ворухнув плечем.
— Нового прислали... З освітою.
— Так їм і ти служи, синку! Розпроціняться вони швидко. Ач, з освітою їм приспічило. Мене, мовляв, за германську дійсно просвітили, надісь більше від іншого, що в окулярах, знаю.
Старий явно обурювавсь, а Григорій кривився, скоса поглядав, чи не посміхаються козаки.
Зниження чина його не засмутило. Він радо передав сотню, розуміючи, що відповідальності за життя хуторян не нестиме. Та все ж самолюбство його було вражене, і батько розмовою про це зу$дмоволі завдавав йому прикрості.
Господиня пішла до кухні, а Пантелей Прокопович, відчувши підтримку в особі хуторянина Богатирьова, що прийшов саме, зачав хвилюючу його розмову.
— Виходить, справді думку плекаєте далі границь не ходити ?
Прохір Знков, часто блимаючи по телячому ласкавими очима, мовчав, тихо посміхався. Митько Коршунов, сидячи навпочіпки біля печі, обпікаючи пальці, закурював цигарку. Інші три козаки сиділи й лежали на лавах. На питання чомусь ніхто не відповідав. Богатирьов сумно махнув рукою.
— Вони за ці діла не дуже уболівають, — заговорив він гудучим густим басом. — Про них хоч у полі й травиця хай не росте...
— А нащо далі йти? — ліниво спитався хворобливий та сумирний казачок Ільїн. — Нащо йти ото? В мене он сироти по жінці зостались, а я піду здря життя втрачати...
— Виб'ємо з козацької землі — і додому! — рішучо піддержав його інший.
Митько Коршунов посміхнувся самими зеленими очима, закрутив тонкий пухнастий вус.
— А про мене, хоч ще п'ять год воювати. Люблю!
— ~ Вихо-одь!.. Сідлай! — загукали з двору.
— Ось бачите! — розпачливо скрикнув їльїн.— Бачте, люди добрі! Не встигли обсушитись, а там вже — "виходь" ! Знов, значить, на позиції. А ви говорите: границі! Які можуть бути границі ? Додому треба! Замирення треба добиватись, а ви говорите...
Виявилось, що тривога помилкова. Григорій, розлючений, увів у двір коня, без причини вдарив його чоботом у пах і, люто округливши омі, гаркнув:
— Ти, чорт! Ходи прямо!
Пантелей Прокопович курив на дверах. Пропустивши козаків, що заходили до хати, спитався:
— Чого зворушились? ч
— Тривога!.. Череду за червоних узяли.
Григорій скинув шинель, сів до столу. Інші, крехчучи, роздягались, кидали на лави шаблі, гвинтівки з ладівницями.
Коли всі полягали спати, Пантелей Прокопович викликав Григорія на двір. Посідали на ганку.
— Хочу побалакати з тобою. — Старий торкнув коліно Григорія, зашепотів: — Тиждень тому їздив я до Петра, їхній двадцять восьмий полк за Калачем зараз... Я, синку, піджився там непогано. Петро — він гожий, дуже гожий до хазяйства. Він мені чувал одежі дав, коня, цукру... Кінь справний ..
— Стривай! — суворо перебив його Григорій, опечений Здогадом. — Ти сюди чи не по це заявився?
— А що?
— Як — що?
— Люди ж беруть, Грицю...
— Люди ! Беруть ! — не знаходячи слів, люто проказував Григорій. — Свого мало ? Хами ви! 3а такі штуки на германському фронті людей розстрілювали...
— Та ти не сокоти!—холодно спинив його батько.— Я в тебе не прошу; Мені нічого не треба. Я нині живу, а завтра дуба дам... Ти про себе дбай. Скажи, на ласку,
який багатир знайшовся! Вдома одна бричка зосталась, а він... Та й чому ж нам не взяти в отих, котрі до червоних подались?.. Гріх у них не брати. А дома кожне личко 6 згодилось.
— Ти мені покинь це! А ні — я враз виряджу звідси! Я козакам пики бив за це, а мій батько приїхав грабувати мешканців! — тремтів і задихався Григорій.
— За це й з сотенних прогнали! — єхидно підсік його батько.
. — На чорта мені це здалось! Я і від взводу відмовлюсь!..
— А чом би ні! Розумний, розумний...
З хвилину мовчали. Григорій, закурюючи при світлі сірника, мельки побачив збентежене й ображене обличчя батька. Тільки тепер йому стали зрозумілі причини батькового приїзду. "Для цього й Дарку взяв, чортяка старий! Грабоване стерегти", — думав він.
— Степан Астахов об'явився. Чув? — байдуже почав Пантелей Прокопович.
— Як то? — Григорій навіть цигарку випустив з рук.
— А так. Виявилось — в полоні він був, а не вбитий. Прийшов справний. Там у нього одежі ті$ї і добра — сила силенна! Двома підводами привіз, — прибрехнув старий, хвастаючись, неначе Степан був йому рідний. — Оксану забрав і зараз пішов на службу. Гарну посаду йому дали. Етапним комендантом десь, здасться — в Казанській.
-т-Хліба багато намолотили? — перевів Григорій розмову.
— Чотириста мірок.
— Онуки твої як?
— Ого, онуки, голубе, герої! Гостинця б послав.
— Які з фронту гостинці! — тоскно зітхнув Григорій, а думкою був біля Оксани й Степана.
— На гвинтівку не роздобудусь у тебе? Нема зайвої?
— Нащо тобі?
— Для дому. І від звіря, і від лихої людини. Про всяк випадок. Патронів я цілий ящик узяв. Везли, — я й узяв.
— Візьми в обозі. Цього добра багато. — Григорій похмуро посміхнувсь.— Ну, іди спи. Мені на заставу йти.
Вранці частина полку виступила з хутора. Григорій їхав певний, що він присоромив батька і той поїде ні з чим. А Пантелей Прокопович, вирядивши козаків, хазяїном пішов до комори, поздіймав під повіткою хомути й шлейки: поніс до сво§ї брички. Слідом за ним ішла господиня, з обличчям, залитим сльозами, голосила, хапаючи за плечі: