— Чоловіче добрий! Голубе! Гріха не боїшся! Защо сиріт кривдиш? Віддай хомути! Віддай, ради господа-бога!
— Ну-ну, ти бога облиш! — накульгуючи, барбасив та відмахувався від баби Мелехов. — Ваші чоловіки в нас теж, надісь, брали 6. Твій ото комісаром, чи що?.. Відчепись! Раз "тво§ — мод — богове", значить — нишкни, не жалійся.
Потім, збивши на скринях колодки при співчутливій мовчанці обозників вибирав шаравари й мундири, которі новіші, роздивлявся їх проти світла, м'яв у чорних куцих пальцях, в'язав у клунки.
Поїхав він перед обідом. На бричці, набитій горою, на клунках сиділа, зщіливши тонкі губи, Дарка. Ззаду поверх усього лежав лазневий котел. Пантелей Прокопович вивернув його з плити в лазні, ледве доніс до брички і на докірливу увагу Дарчину:
— Ви, тату, і з г... не розстанетесь! — гнівно відповів :
— Мовчи, шалена! Буду я їм котел кидати! З тебе хазяйка — як з Грицька-поганця. А меній котел придасться. Еге ж!.. Ну, рушай! Чого губи розтріпала ?
Опухлій від сліз господині, що зачиняла за ними ворота, сказав добродушно :
— Прощай, жіночко! Не гнівайся. Ви собі ще наживете.
х
Ланцюг днів... Ланка, вкована в ланку. Переходи, бої, відпочинок. Спека. Дощ. Суміжні запахи кінського поту
та нагрітої шкіри сідла. В жилах від постійного напруження— не кров, а нагріта ртуть. Голова від недосипання важча за набій тридюймівки. Відпочити Григорієві, відіспатись ! А потім ходити м'якою ораною борозною плугатарем, посвистувати на волів, слухати журавлиний голубий суремний клич, ласкаво здіймати зі щок наносне срібло павутиння й невідривно пити винний запах осінньої, піднятою плугом землі.
А замість цього — розтяті лезами доріг жита. По дорогах юрби роздягнутих, трупно-чорних від кдряви полонених. Суне сотня, копитить дороги, залізними підковами мне жита. На хуторах любителі трусять сем'ї козаків, що пішли З червоними, шмагають нагаями жінок і матерів відступників.
Тяглися спустошені нудьгою дні. Вони вивітрювались ІЗ пам'яті, і жодна надія, навіть значна, не лишала по собі сліду. Будні війни видавались ще нуднішими, ніж минулої кампанії, може — тому, що все дізнано було раніше. Та й до самої війни всі учасники попередньої ставились Зневажливо: і розмах, і сили, і втрати — все, як рівняти з германською війною, було лялькове. Сама лиш чорна смерть, так самісінько, як і на полях Прусії, ставала на ввесь свій зріст, лякала й спонукала по тваринячи берегтися.
— Хіба це війна? Тільки сама подоба? Під германську, бувало, німець як сипне з гармати,— полки викошував упень. А зараз двох із сотні поранять, — втрата, кажуть ! — міркували фронтовики.
Проте й ця лялькова війна дратувала. Кончились недо-волення, втома, лють. Сотні все настирливіше казали:
— Виб'ємо з дінської землі червонців — і край! Далі границі не підемо. Нехай Росія — сама собі, а ми самі собі. Чи нам же в них свої порядки заводити!
Під Філонівською всю осінь ішли в'ялі бої. Найголовнішим стратегічним центром був Царицин, туди кидали і білі, і червоні найкращі сили, а на Північному фронті в супротивних сторін не було переваги. Ті і інші громадили сили для рішучого натиску. Козаки мали більше кінноти;
використовуючи цю перевагу, Провадили комбіновані операції, обхоплювали фланги, заходили в тил. Перевага була на боці козаків лише тому, що протистояли їм морально-хисткі частини із свіжомо! ілізованих червоноармійців, здебільшого прифронтової смуги. Саратівці, тамбовці здавались тисячами. Та як тільки командування кидало в діло робітничий полк, матроський загін або миронівську кінноту, — становище вирівнювалось, і знову ініціатива гуляла З рук до рук, і почережно одержувало перемогу чисто місцевого значення.
Беручи участь у війні, Григорій байдужо стежив за її ходом. Він був певен: к зимі фронту не стане; знав, що козаки настроєні по примиренському, і про затяжну війну не люже бути й мови. В иолк коли-не-коли приходили газети. Григорій з ненавистю брав до рук жовте, друковане на обгортковому папері число "Верхне-Донского края" і, швидко проглядаючи зведення фронтів, скреготав Зубами, а козаки добродушно іржали, коли він читав їм уголос бравурні, підсолоджено-бадьорі рядки:
"27 вересня на Філонівському напрямку бої з перемінним успіхом. Вночі проти 26 доблесний Вешенський полк вибив противника з хутора Підгірново і на плечах його увірвавсь до хутора Лук'янівського. Взято трофеї і силу полонених. Червоні частини в безладі відступають. Настрій козаків бадьорий. Донці рвуться до нових перемог",
— Скільки ото полонених забрали ми? Силу? Ох-ох, су-у-учі діти! Тридцять два человіка взяли. А вони... ах-ха-ха-ха !... — заходивсь Митько Коршунов, на всю широчінь роззявляючи білозубий рот, довгими долонями стискаючи боки.
Не вірили козаки й відомостям про успіхи "кадетів" у Сибіру та за Кубані, надто безсоромно й нахабно брехав "Верхне-Донской край". Охваткін — великорукий, величезного зросту козак, прочитавши статтю про чехо-словаць-кий заколот, заявив у присутності Григорія:
— От притиснуть чеха, а потім як гахнуть на нас всю
армію, яка між ним була, і потече з мас мокра юШка... Одно слово — Расея!—І грізно закінчив : — Жарт, чи що?
— Не лякай! Аж біля душка замлоїло від дурнячої балачки,— відмахнувся Прохір Зиков.
А Григорій, скручуючи курити, з тихою злорадністю вирішив про себе: ((Справедливо".
Він довго сидів цього вечора за столом, згорбившись, розстібнувши комір вигорілої на сонці сорочки з такими ж вигорілими захисними погонами. Засмагле обличчя його, на якому нездорова повнота зрівняла ритвини та гострі виступи вилиць, було суворе. Він крутив чорною мускулястою ши§ю, задумано покручував закучерявлений, поруділий від сонця кінчик вуса і напружено дивився в одну точку похолоділими за останні роки лютими очима. Думав З тугою незвичною трудністю, і, вже лягаючи спати, неначе відповідаючи на загальне питання, сказав:
— Нікуди податись.
Всю ніч не спав. Часто виходив навідувати коня і подовгу стояв на ганку, сповитий чорною, шовково-шеле-стячою тишею.
Відай, ще блимала тихим тремтячим світлом та малюсінька зірочка, під якою народився Григорій; видно, це прийшла пора зірватися їй і летіти, обпалюючи небеса падучим холодним полум'ям. Тро$ коней вбито під Григоріям за осінь, в п'яти місцях продірявлена шинель. Смерть наче загравала з козаком, обвіваючи його чорним крилом. Якось куля наскрізь пробила мідну головку шаблі, темляк упав під ноги коневі, мов перекушений.