— Козаки! — падаючи, злякано клохкучим голосом крикнув один.
Китаєць стрельнув. І зараз же різко, захлинаючись, скоромовкою, закричав той білявий, що впав:
— Товариші! Давай максимку! Козаки!
Давай же! Козаки, вашу мать!..
Китайця Митько Коршунов зрізав з нагана і, круто повертаючи коня, тіснячи ним коня Григорійового, перший
погнав гучною крутоберегою теклиною, працюючи повід-дами, направляючи по закрутах тривожний кінський біг. За ним скакали інші, громадячись та намагаючись випередити один одного. Позад них баритонисто зарокотав кулемет, кулі збивали листя терну та глоду, що густо ріс по схилах та мисах, дробили й хижо рвали кам'янисте днище теклини ...
Ще кілька разів сходився лицем до лиця з червоними, бачив, як кулі козаків виривали спід ніг червоногвардійців землю, і ті падали й залишали життя на цій родючій та чужій їм землі.
... І помалу Григорій став пройматися злобою до більшовиків. Вони вдерлися в його життя ворогами, відняли його від землі. Він бачив : таке самісіньке почуття опановуй і інших козаків: всім їм здавалось, що тільки з вини більшовиків, які напирають на область, іде ця війна. І кожний, дивлячись на неприбрані вали пшениці, на полеглий під копитами нескошений хліб, на порожні гармани, згадував свої десятини, над якими хрипіли в надсильній праці жінки, і черствів серцем, звірів. Григорієві іноді в бою здавалось, що й вороги його — тамбовські, рязанські, саратівські мужики—йдуть, поривані таким же ревнивим почуттям до землі. "Б'ємося за неї, наче за любку", — думав Григорій.
Менше стали брати в полон. Почастішали випадки розправ над полоненими. Широкою хвилею розлились по фронті грабунки: брали в запідозрених у співчутті більшовикам, у сімей червоногвардійців, роздягали наголо полонених...
Брали все, починаючи з коней та бричок, кінчаючи геть непотрібними громіздкими речами. Брали і козаки, і офіцери. Обози другого розряду пухли від здобичі. І чого тільки не було на підводах. І одежа, і самовари, і швальні машини, і кінська упряж — все, що становило якусь цінність. Здобич з обозів сплавлялась додому. Приїздили родичі, охотою везли до частин патрони й харч, а звідти набивали брички награбованим, Кінні полки — а їх була більшість —
доводились особливо розгнуздано. Піхотинцеві, крім ладівниці, нема куди покласти, а вершник набивав сакви, сідла, ув'язував у тороки, і кінь його скидався більш на в'ючну тварину, ніж на муштрового коня. Розперезались братки. Грабунок на війні завжди був для козака найважливішою рушійною силою. Григорій знав це і з оповідань стариків про минулі війни, і з власного досвіду. Ще в дні германської війни, коли полк ходив у тилу по Прусії, командир бригади — заслужений генерал — казав, вишукувавши двенадцать сотень, показуючи нагайкою на малюсіньке місто, розташоване під пагорками.
— Візьмете — на дві години місто у вашій волі. Але через дві години найпершого ж, спійманого на грабункові,— до стінки!
Але до Григорія якось не прищепилося це, — він брав лише їстивне та корм коневі, невиразно опасуючись чіпати чуже, і з огидою ставлячись до грабунків. Особливо гидким Здавалось йому грабування своїх же козаків. Сотню він держав суворо. Його козаки, якщо й брали, то таячись і в рідких випадках. Він не наказував нищити й роздягати полонений. Надмірною м'ягкістю викликав незадоволення серед козаків та полкового начальства. Його викликали для пояснень до штабу дивізії. Один з чинів накинувсь на нього, грубо підвищуючи голос:
— Ти що мені, хорунжий, сотню псузш? Чого ти ліберальнича ш? М'яко стелеш про всякий випадок? По старій пам'яті гра ш на дві руки?.. Як це на тебе не кричати?.. Ану, без балачок! Дисципліни не знанні ? Що—змінити? І змінимо! Наказую сьогодні ж здати сотню! І того, голубе... не шелести!
Наприкінці місяця полк, разом із сотнею 33 (уланського полку що йшов поруч, зайняв хутір Гремлячий Лог.
Внизу, на западині густо товпились верби, ясени й тополі, на узгірку розметалось десятків зо три білостінних куренів, обкладених низькою, з дикаря, горожею. Над хутором, на взгір'ї, приступний усім вітрам, стояв старий
вітряк. На тлі білої хмари, що насувалася зза горба, мертво-причалені крила його чорніли косо перехняблепим хрестом День бв дощовий і хмарний. У балці жовта порошила метелиця, листя, шепочучи, лягало на землю. Малиновою кров'ю просвічувала пишнотіла шелюга. Гармани бугрились сяйною соломою. М'яка передзимова імла обгортала прісно пахущу землю.
ІЗ своїм взводом Григорій зайняв відведений квартир'єрами дім. Господар, як виявилось, пішов з червоними. Взводові почала догідливо прислужувати престара огрядна господиня з дочкою-підлітком Григорій з кухні пройшов до горниці, роздивився. Господарі, видно, жили заможно: підлоги фарбовані, стільці віденські, дзеркало, на стінах звичайні фотографії служивих та школярський похвальний лист у чорній рамці. Повісивши до пічки промоклий дощовик, Григорій скрутив курити.
Прохір Зиков увійшов, поставив до ліжка гвинтівку, байдуже повідомив:
— Обозники приїхали. З ними тато ваш, Григоре Пантелейовичу.
— Ну! Годі брехати!
— Далебі. Окрім нього, наших хуторян, здається, шестеро підвід. Іди, зустрічай.
Григорій, накинувши шинель, вийшов.
У ворота, за вузду уводив коні Пантелей Прокопович. На бричці сиділа Дарка, закутана в сіряк домашнього валяння. Вона держала віжки. Спід мокрої відлоги сіряка блискала на Григорія вологою усмішкою, усміхненими очима.
— Пощо вас притаскало, земляки? — крикнув Григорій, посміхаючись, до батька.
— А, синку, живого бачивши! В гостину ось приїхали; не питавшись заїздимо.
Григорій на-ході обняв широкі батькові плечі, почав відчеплювати з барок посторонки.
— Не сподівався, кажеш, Григорію?
— Звичайно.
— А ми от в обувательських... Захопили. Набої вам привезли, — тільки воюйте.
Випрягаючи коні, вони перемовлялись уривчастими фразами. Дарка забирала з брички харчі та зерно коням.
— А ти чого приїхала? — спитав Григорій.
— З татом. Він у нас хворий, від спаса ніяк не очуняються. Мати забоялись: станеться щось, а він сам на чужій стороні...
Кинувши коням яскравозеленого, запашного пирію, Пантелей Прокопович підійшов до Григорія, спитався хрипким шопотом, неспокійно розширяючи чорні, з нездоровими кров'янистими білками, очі: