Під широкою ремінною упряжжю коней лисніла мокра, жовтопіниста від поту шерсть. Прив'язані до тину верхові коні офіцерів та прислуги стояли, понуро підігнувши ноги. Козаки — закурені, пітні — відпочивали мовчки. Офіцери й командир батареї сиділи долі, притулившись спинами до цямряни, курили. Неподалечку від них, ноги відкинувши, шостикутною зіркою лежали на вигорілій лебеді козаки. Вони щиро черпали з цеберки кисляк, зрідка котрийсь випльовував ячменину, що попала в рот.
Сонце смалило несамовито... Хутір простягав до бугра майже безлюдні вулиці. Під комарами, під повітками, попід тинами, в жовтому затінку лопухів спали козаки. Не-розсідлані коні, тісно поставлені попід тинами, томились від спеки й дрімоти. Мимо проїхав козак, ліниво заносячи нагайку до рівня кінської спини. І знову вулиця — як забутий степовий шлях, і випадковими й непотрібними видаються на ній фарбовані назелено гармати та зморені походами й сонцем сплячі люди.
Нудьгуючи, Григорій пішов було до хати, але на вулиці показалось трод козаків — вершників з чужої сотні. Вони гнали невеличку купку полонених червоногвардійців. Артилеристи заметушились, повставали, обмітаючи куряву З гімнастерок та шараварів. Підвелись офіцери. В сусідньому дворі хтось радісно гукнув:
— Хлопці, полонених женуть! Брешу? І ось тобі,мати божа!
З дворів, поспішаючи, виходили заспані козаки. Підійшли полонені — восьмеро просмерділих потом, вицяцькованих курявою молодих хлопців. їх щільно оточили.
—— Де їх забрали ? — спитав командир батареї, розглядаючи полонених з холодною цікавістю.
Один з конвойних відповів не без хвастовитого, молодецтва:
— Вояки! Це ми їх в сояшниках біля хутора переловили. Ховались, чисто перепели від шуліки. Ми їх з коней побачили і ну ганяти ! Одного вбили .. .
Червоногвардійці налякано тулились. Вони, очевидно, боялись розправи. Очі їх безпорадно бігали по обличчях козаків. Лише один, з вигляду старший, брунатний від засмаги, вилицюватий, в засмальцьованій гімнастерці та вкрай розвіхтених обмотках, презирливо дивився понад головами злегка сизуватими чорними очима й щільно стискав розбиті до крові губи. Був він коренастий, широкоплечий. На чорних цупких, як кінський волос, кучерях його приплескано, зеленим млинцем, сидів кашкет із слідом кокарди, що зацілів, певне, ще від германської. Він стояв вільно, чорними товстими пальцями із засохлою на нігтях кров'ю торкав розстібнутий комір тільної сорочки та гострий, у чорній щетині, кадик. З вигляду він здавався байдужим, але вільно відставлена нога, до колінного згину потворно товста від обмотки, нагорнутої на онучу, дрижала дрібним, як у пропасниці, дрожом. Інші були бліді, безоб-лцчні. Сам тільки він впадав в око дужим складом плечей та татарським енергійним обличчям. Може тому командир батареї і звернувся до нього з питанням:
— Ти хто такий?
Дрібні, схожі на окрушини антрацріту очі червоногвар-дійця пожвавішалрі, і ввесь він якось непомітно, але ловко підібрався.
— Червоноармієць. Руський.
— Звідки родом?
— Пензенський.
— Доброволець, гад?
— Ні. Старший унтер-офіцер старої армії* 3 сімнадцятого попав, і так ото досі...
Один з конвоірів пристав до розмови :
— Він на нас стріляв, вражий син!
— Стріляв? — кисло нахмурився осавулі, спіймавши погляд Григорія, що стояв проти нього, показав очима на полоненого.—Ач який!.. Стріляв, а? Ти що ж, не сподівався, що візьмуть? А якщо за це зараз в розход?
— Сподівавсь відстрілятись. — Розбиті губи зіщулились у винуватій усмішці.
— От фрукт! Чому ж не відстрілявся?
— Патрони витратив.
— А — а— а... — Очі осавула похололи, але оглянули солдата з неприхованим задоволенням. — А ви, бісові сини, Звідки ? —вже зовсім іншим тоном спитався він, майнувши повеселілими очима по інших.
— Нибілізовані ми, ваше високоблагороді§! Саратівські ми... балашівські... — заскиглив високий довгошиїй' парубок, часто моргаючи, пошкрябуючи в рудувато-іржавому волоссі.
Григорій з болісною цікавістю розглядав одягнених у захисне молодих парубків, їх прості мужичі обличчя, непоказний піхотний вигляд. Ворожість збуджував у нього самий лише вилицюватий. Він звернувсь до нього глузливо й люто:
— Нащо признавався? Ти, мабуть,ротою в них орудував? Командир? Комуніст? Вистріляв, кажеш, патрони? А ми тебе за це шаблями посічемо? Це як?
Червоногвардщць, ворушачи ніздрями розчавленого прикладами носа, вже сміливіше казав:
— Я признававсь не з молодецтва. Чого я таїтимусь? Раз стріляв — значить, признавайся... Так я кажу ? А щодо ... карайте! Я від вас... — і знову, падлюка, посміхнувсь! — добра не сподіваюсь, на те ви й козаки.
Навколо хвально посміхались. Григорій, упокорений розважливим голосом солдата, відійшов. Він бачив, як полонені пішли до колодязя напитись. З провулку взводними рядами виходила сотня пластунів.
І ЗГОДОМ, коли полк вступив у смугу безперервних боїв, коли замість завіс уже ліг зломистою вилюжиною фронт, Гр игорій завжди, стикаючись з неприятелем, бувши в безпосередній від нього близині, зазнавав того самого гострого почуття величезної, ненаситної цікавості до більшовиків, до цих російських солдатів, з якими йому для чогось треба було воюватись. У ньому неначе назавжди зосталось це наївно-дитяче почуття, народжене в перші дні чотирирічної війни, коли він під Лешнювом з пагорба спостерігав вперше метушню австро-угорського війська та обозів. "А іщо за люди? А які вони"? Неначе й не було в його житті смуги, коли в н бився під Глибокою з чернецівським загоном. Але тоді він твердо знав обличчя своїх ворогів,—здебільшого вони були офіцери, козаки. А тут йому доводилось мати діло з російськими солдатами, з якимись іншими людьми, з тими, які всі§ю громадою підпирали радянську владу, і прагнули, як гадав він, захопити козацькі землі та вгіддя.
Ще раз гкось в бою майже всупір нахопився він на червоногвардійців, що несподівано висипали з відножини байраку. Він виїхав із взводом у рекогносцировку, під'їхав теклиною байрачка до розвилку і тут раптом почув окаючу російську говірку на тверде "г", матірну лайку, сипке шарудіння кроків. Кілька червоногвардійців — з них один китаєць — вихопились на гребінь і, приголомшені виглядом козаків, на мить завмерли від здивовання.