Тихий Дін. Книга третя

Страница 109 из 119

Михаил Шолохов

— Понад Чиром.

— Набоям запалило ?

— Яким там набоям ! — суворо відповів козак.— Червоні під алюють...

Геть усе чисто ? — вразився Прохір.

— Та ні-і-і... Багаті курені палять, які залізом криті, або в кого подвір'я гарне.

— Які ж хутори погоріли?

— Від Вислогузова до Грачова.

— А штаб Першої дивізії — не знадш, де зараз?

— На Чукаринському.

Прохір вернувся до біженських підвід. Всюди над без-крайо розкинутим станом схоплювався за вітерцем гіркий димок вогнищ із сушняку, розібраних Чинів та сухого кі-зяку: жінки варили снідати.

За ніч прибуло ще кілька тисяч біженців із степової смуги правобереясжя.

не діждешся!

— Скарай мене, боже — висиплю хліб у Дін, щоб червоним не дістався!

— Біля порону ми — и — иру — як хмара стоїть !

— Серденько мо§, як же ми скриню ото кинемо на березі ?

— Наживали — наживали... Господи-сусе, милостивцю наш!

Біля вогнищ, на гарбах і возах бджолиний гуд голосів: — Коли вона приспів нам — черга переправлятись ? Ох,

— Було б на свойому хуторі переїхати... Потаскала лиха година у ці Вешки, ех!

— Калинів кут, казали чисто спалили.

— Кортіло на порон добратись...

— Ну, а то помилують, чи що ?

— У них наказ: усіх козаків від шести ліг і до самих ветхих годі в — рубати!

— Затиснуть нас на тім боці...

— Ну, що тоді?

— От м'яса нашаткують! ..

Коло мальованої тавричанської брички ораторствуй ставний сивобровий дід, з вигляду й владної повади — хутірів ський отаман, що не один рік носив отаманську насіку, з мідним вершком:

— ... питаю: "значить, мирові погибати треба на березі? Коли ж ми зуміймо із своїми гунями на той бік пере кинутись? Адже нас вирубають червоні на пні!"—А їхн§ благородій каже мені: "Не сумнівайся, старий! Доти пози* Ції займатимемо та відстоюватимемо, поки ввесь народ переїде. Кістьми поляжемо, а жінок — дітей — дідів на поталу не дамо!"

Сивобрового отамана оточують діди й жінки. Вони з величезною увагою вислухують його промову. Потім знімаються загальний метушливий галас:

— А чому батарея змоталась ?

— Замалим людей не потоптали, скакали на переправу.

— І кіннота прийшла...

— Григорій Мелехов, подейкували, фронт кинув,

— Що це за порядки? Мешканців покидали, а самі?..

— А військо суне попереду...

— Хто нас боронитиме:

— Кавалерія он вплав пішла!,

— Всякому своя сорочка..

— Тож бо й ю

— Кругом зрадили нас!

— Загибель заходить, ось що!

— Виряжати треба до червоних стариків із хлібом—сіллю. Може, змилуються, не каратимуть...

На в'їзді до провулку, коло великого мурованого будинку лікарні появляються вершник. Гвинтівка висить у нього на передній сідельній луці, поруч похитуються пофарбоване назелено ратище списа.

— Та цей мій Микишка! — зрадувано скрикую розхристана літня баба.

Вона біжить до вершника, переплигуючи через дишла, протискуючись між возами й кіньми. Верхівця хапають за стремена, спиняють. Він підносить над головою сірий пакет із сургучною печаткою, кричить:

— З донесенням до головного штабу! Пропустіть!

— Микишеньку ! Синку! — схвильовано кричить літня баба. Скуйовджені, чорні з просивінню, .косми волосся її падають на щасливе обличчя. Вона з тремтячою усмішкою усім тілом притискаються до стремена, до пітного конячого боку, питаю :

— На нашому хуторі був?

— Був. Зараз у ньому червоні...

— Курінь наш ?...

— Курінь цілий, а Федотів спалили. Наш сарай був зайнявся, а*ле вони самі погасили. Фетиска звідти прибігла, розповідала, що старший у червоних сказав: " Щоб жодна бідняцька хата не згоріла, а буржуїв паліть ".

— Ну, слава тобі господи! Спаси їх Христос! — хрис-титься баба.

Суворий дід обурено каже:

— А ти чого ж, голубонько! Сусіда спалили — так це "слава тобі господи" ?

— Чорт його не взяв!—палко й швидко лепече баба.—Він собі ще збудуй, а я за яку петлю будувалась би, якби спалили ? У Федота — кубушка золота зарита, а в мене ... Ввесь вік у наймах, у злиднів на припоні!

— Пустіть, мамо! Мені з пакетом треба поспішати, — просить вершник, нахиляючись з сідла.

Мати йде поруч з конем, на ході цілуз чорну від засмаги руку сина, біжить до свого воза, а вершник юнацьким тенорком кричить:

— Оступіться! З пакетом до командувача! Оступіться !

Кінь його гарячиться, крутить задом, витанцьовуй. Люди

неохоче розступаються. Вершник їде з позірною повільністю, але незабаром зникав за возами, за спинами волів і коней, і тільки спис хитаються над багатолюдним натовпом, наближаючись до Дону.

ьхі

За день на лівий бік Дону були перекинуті всі повстанські частини й біженці. Останні переправлялись кінні сотні Вешенського полку І дивізії Григорія Мелехова.

До вечора Григорій з дванадцятьма відбирними сотнями стримував натиск 33 червоної Кубанської дивізії. Годині о п'ятій од Кудінова дістав повідомлення про те, що військові частини й біженці переправлені, і тоді тільки видав наказа про відступ.

За розробленим заздалегідь планом повстанські сотні 'Наддіння повинні були переправитись і розміститись кожна проти свого хутора. К полудню до штабу почали поступати донесення від сотень. Більшість їх уже розташувалась на лівобережжі проти своїх хуторів.

Туди, де між хуторами були інтервали, штаб перекинув сотні з козаків степової смуги узбережжя. Кружелинська, Макса§во — Сінгіньеька, Каргінська піша, Латишевська, Лиховидівська і Грачівська сотні зайняли проміжки між Пегарінкою, Вешенською, Лебяжинським, Красноярським, решта відійшла в тил, на хутори ЗаД‘ння>— Дубровку, Чорний, Горохівку, і повинні були, за думкою Сафонова, скласти той резерв, який потрібний був би командуванню в разі прориву.

На лівому боці Дону, від крайніх на захід хуторів Казанської станиці до Усть-Хопра, на сто п'ятдесят верстов простягся повстанський фронт.

Переправившись, козаки готувались до позиційних боїв: спішно рили траншеї, рубали й пиляли тополі, верби, дуби, влаштовували бліндажі й кулеметні гнізда. Всі порожні мішки, знайдені у біженців, насипали піском, укладали внастил, бруствером, перед суцільною лінією траншей.

До вечора рити траншеї всюди закінчили. За Вешенською в соснових посадках замаскувались 1 і 3 повстанські батареї. На вісім гармат було усього тільки п'ять набоїв. Кінчались і гвинтівчані патрони. Кудінов кінно — нарочними розіслав наказ, що якнайсуворіше забороняв відстрілюватись. В наказі пропонувалося виділити із сотень по одному два найвлучливіших стрільців, забезпечити їх достатньою кількістю патронів, щоб ці зверхвлучливі стрільці нищили червоних кулеметників і тих червоноар-мійців, які показуватимуться на вулицях правобережних хуторів. Решті дозволялось стріляти тільки в тому разі, якщо червоні здумають зробити спробу переправитись.