— Понад Чиром.
— Набоям запалило ?
— Яким там набоям ! — суворо відповів козак.— Червоні під алюють...
Геть усе чисто ? — вразився Прохір.
— Та ні-і-і... Багаті курені палять, які залізом криті, або в кого подвір'я гарне.
— Які ж хутори погоріли?
— Від Вислогузова до Грачова.
— А штаб Першої дивізії — не знадш, де зараз?
— На Чукаринському.
Прохір вернувся до біженських підвід. Всюди над без-крайо розкинутим станом схоплювався за вітерцем гіркий димок вогнищ із сушняку, розібраних Чинів та сухого кі-зяку: жінки варили снідати.
За ніч прибуло ще кілька тисяч біженців із степової смуги правобереясжя.
не діждешся!
— Скарай мене, боже — висиплю хліб у Дін, щоб червоним не дістався!
— Біля порону ми — и — иру — як хмара стоїть !
— Серденько мо§, як же ми скриню ото кинемо на березі ?
— Наживали — наживали... Господи-сусе, милостивцю наш!
Біля вогнищ, на гарбах і возах бджолиний гуд голосів: — Коли вона приспів нам — черга переправлятись ? Ох,
— Було б на свойому хуторі переїхати... Потаскала лиха година у ці Вешки, ех!
— Калинів кут, казали чисто спалили.
— Кортіло на порон добратись...
— Ну, а то помилують, чи що ?
— У них наказ: усіх козаків від шести ліг і до самих ветхих годі в — рубати!
— Затиснуть нас на тім боці...
— Ну, що тоді?
— От м'яса нашаткують! ..
Коло мальованої тавричанської брички ораторствуй ставний сивобровий дід, з вигляду й владної повади — хутірів ський отаман, що не один рік носив отаманську насіку, з мідним вершком:
— ... питаю: "значить, мирові погибати треба на березі? Коли ж ми зуміймо із своїми гунями на той бік пере кинутись? Адже нас вирубають червоні на пні!"—А їхн§ благородій каже мені: "Не сумнівайся, старий! Доти пози* Ції займатимемо та відстоюватимемо, поки ввесь народ переїде. Кістьми поляжемо, а жінок — дітей — дідів на поталу не дамо!"
Сивобрового отамана оточують діди й жінки. Вони з величезною увагою вислухують його промову. Потім знімаються загальний метушливий галас:
— А чому батарея змоталась ?
— Замалим людей не потоптали, скакали на переправу.
— І кіннота прийшла...
— Григорій Мелехов, подейкували, фронт кинув,
— Що це за порядки? Мешканців покидали, а самі?..
— А військо суне попереду...
— Хто нас боронитиме:
— Кавалерія он вплав пішла!,
— Всякому своя сорочка..
— Тож бо й ю
— Кругом зрадили нас!
— Загибель заходить, ось що!
— Виряжати треба до червоних стариків із хлібом—сіллю. Може, змилуються, не каратимуть...
На в'їзді до провулку, коло великого мурованого будинку лікарні появляються вершник. Гвинтівка висить у нього на передній сідельній луці, поруч похитуються пофарбоване назелено ратище списа.
— Та цей мій Микишка! — зрадувано скрикую розхристана літня баба.
Вона біжить до вершника, переплигуючи через дишла, протискуючись між возами й кіньми. Верхівця хапають за стремена, спиняють. Він підносить над головою сірий пакет із сургучною печаткою, кричить:
— З донесенням до головного штабу! Пропустіть!
— Микишеньку ! Синку! — схвильовано кричить літня баба. Скуйовджені, чорні з просивінню, .косми волосся її падають на щасливе обличчя. Вона з тремтячою усмішкою усім тілом притискаються до стремена, до пітного конячого боку, питаю :
— На нашому хуторі був?
— Був. Зараз у ньому червоні...
— Курінь наш ?...
— Курінь цілий, а Федотів спалили. Наш сарай був зайнявся, а*ле вони самі погасили. Фетиска звідти прибігла, розповідала, що старший у червоних сказав: " Щоб жодна бідняцька хата не згоріла, а буржуїв паліть ".
— Ну, слава тобі господи! Спаси їх Христос! — хрис-титься баба.
Суворий дід обурено каже:
— А ти чого ж, голубонько! Сусіда спалили — так це "слава тобі господи" ?
— Чорт його не взяв!—палко й швидко лепече баба.—Він собі ще збудуй, а я за яку петлю будувалась би, якби спалили ? У Федота — кубушка золота зарита, а в мене ... Ввесь вік у наймах, у злиднів на припоні!
— Пустіть, мамо! Мені з пакетом треба поспішати, — просить вершник, нахиляючись з сідла.
Мати йде поруч з конем, на ході цілуз чорну від засмаги руку сина, біжить до свого воза, а вершник юнацьким тенорком кричить:
— Оступіться! З пакетом до командувача! Оступіться !
Кінь його гарячиться, крутить задом, витанцьовуй. Люди
неохоче розступаються. Вершник їде з позірною повільністю, але незабаром зникав за возами, за спинами волів і коней, і тільки спис хитаються над багатолюдним натовпом, наближаючись до Дону.
ьхі
За день на лівий бік Дону були перекинуті всі повстанські частини й біженці. Останні переправлялись кінні сотні Вешенського полку І дивізії Григорія Мелехова.
До вечора Григорій з дванадцятьма відбирними сотнями стримував натиск 33 червоної Кубанської дивізії. Годині о п'ятій од Кудінова дістав повідомлення про те, що військові частини й біженці переправлені, і тоді тільки видав наказа про відступ.
За розробленим заздалегідь планом повстанські сотні 'Наддіння повинні були переправитись і розміститись кожна проти свого хутора. К полудню до штабу почали поступати донесення від сотень. Більшість їх уже розташувалась на лівобережжі проти своїх хуторів.
Туди, де між хуторами були інтервали, штаб перекинув сотні з козаків степової смуги узбережжя. Кружелинська, Макса§во — Сінгіньеька, Каргінська піша, Латишевська, Лиховидівська і Грачівська сотні зайняли проміжки між Пегарінкою, Вешенською, Лебяжинським, Красноярським, решта відійшла в тил, на хутори ЗаД‘ння>— Дубровку, Чорний, Горохівку, і повинні були, за думкою Сафонова, скласти той резерв, який потрібний був би командуванню в разі прориву.
На лівому боці Дону, від крайніх на захід хуторів Казанської станиці до Усть-Хопра, на сто п'ятдесят верстов простягся повстанський фронт.
Переправившись, козаки готувались до позиційних боїв: спішно рили траншеї, рубали й пиляли тополі, верби, дуби, влаштовували бліндажі й кулеметні гнізда. Всі порожні мішки, знайдені у біженців, насипали піском, укладали внастил, бруствером, перед суцільною лінією траншей.
До вечора рити траншеї всюди закінчили. За Вешенською в соснових посадках замаскувались 1 і 3 повстанські батареї. На вісім гармат було усього тільки п'ять набоїв. Кінчались і гвинтівчані патрони. Кудінов кінно — нарочними розіслав наказ, що якнайсуворіше забороняв відстрілюватись. В наказі пропонувалося виділити із сотень по одному два найвлучливіших стрільців, забезпечити їх достатньою кількістю патронів, щоб ці зверхвлучливі стрільці нищили червоних кулеметників і тих червоноар-мійців, які показуватимуться на вулицях правобережних хуторів. Решті дозволялось стріляти тільки в тому разі, якщо червоні здумають зробити спробу переправитись.