< Вони боязко покосилися на молодичку, невістку Авдійо-вича Греха, що вигонйла з двору корови. На першому ж перехресті Михась, повернув назад.
— Ти куди? — здивувався Валет.
Не обертаючись, Кошовий мурмотнув:
— Ятері поїду зніму.
— Нащо?
— Не гинути ж їм.
— Значить, ахнемо? — зрадів Валет.
Михась махнув веслом, сказав здалека: 1 — Йди до Івана Олексійовича, а> я ятері віднесу додому і зараз прийду.
Іван Олексійович встиг уже повідомити близьких козаків. Синок його збігав до Мелехових, привів Григорія. Христоня прийшов сам, немов почуяв біду. Незабаром повернувся Кошовий, і рада почалася.
Говорили всі разом, хапаючись, щохвилини чекали дзвону на сполох.
— Іти геть зараз же! Нині ж накивати п'ятами! — гаря-чився Валет.
— Ти нам, значця, резон дай — чого ми підемо? — питав Христоня.
— Як чого? Почнеться мобілізація, думаєш—зачепишся?
— Не піду і край.
— Поведуть!
— Не одразу. Я їм не бичок на налигачі!
Іван Олексійович, що вислав з хати свою зизооку жінку сердито буркнув:
— Взяти — візьмуть... Валет справедливо каже. Тільки куди йти? От де притичина.
— Я вже говорив йому, — зідхнув Михась Кошовий.
— Та що ж ви, хіба мені найбільше треба? Один піду!
Не потрібні нюхарі! "Як, та чого, та до чого"... Он замшіють вас, та ще в тюрмі за більшовизму насидитеся!.. Жарти жартуєте? Час, ба який... Тут все до дідька піде!..
Григорій Мелехов, що зосереджено, з якоюсь тихою злобою крутив у руках висмикнутий із стіни іржавий цвях, холодно обрізав Валета:
— Ти не лотоши! Твоя справ інша: ні з переду, ні з заду—знявся та й подався. А нам треба гаразд обміркувати. У мене он баба та двоє діток... Я нанюхався пороху не з твоєї! Він помигтів чорними, розізлілими раптом очима і, хижо скалячи рясні іклисті зуби, крикнув:—Тобі можна язиком горох товкти, засранець! Як був ти Валет, так і залишився ним. У тебе, крім пинжака, нічого немає...
— Ти що рота роззявив? Офіцерство своє, показуєш?Не галасуй! Плювати мені на тебе! — вигукнув Валет.
їжакова мордочка його побіліла від гніву, гостро і дичавіло зашастили вузько зведені злі оченятка, навіть димчаста шерсть на ній мов би заворушилася.
Григорій зігнав на нім серце за свій порушений спокій, за те хвилювання, що пережив, почувши від Івана Олексійовича про наїзд до округи червоноґвардійських загонів. Викрик Валета розлютив його остаточно. Він скочив, мов обпечений, підійшовши щільно до Валета, що йорзався на дзиґлику, насилу здержуючи руку, що аж свербіла з бажання вдарити, сказав:
— Замовчи, гаденя! Шмаркля паршива! Недогризок людський! Чого ти командуєш? Ступай, який тебе... держить! Забирайся, щоб тобою і не смерділо тут! Ну-ну, не говори, а то так вичепурю тебе на прощання...
— Облиш, Григорію! Не годиться так!— втрутився Кошовий, відводячи від зморщеного носа Валєтового Гри-горів кулак.
— Козацькі навички кидати б треба... І не сором?.. Сором, Мелехов! Сором!
Валет устав, винувато покашлюючи, пішов до дверей. Коло порогу він не витримав, повернувшися, шпигнув Григорія, що гнівно посміхався:
— А ще в червоній Гвардії був... Жандармерія!.. Таких ми на розпил пускали!..
Не стерпів і Григорій, скочив, мов Гумовий, виштовхуючи Валета до сіней, наступаючи йому на задки стоптаних сал-датських чобіт, недобрим голосом пообіцяв:
4— Забирайся! Забирайся геть! Ноги з гепи повисмикаю,!
— Ні до чого це! Ну, що, чисто діти!
Іван Олексійович непохвально похитав головою, скосився неприязно на Григорія. Михась мовчки покушував губи, гчдно, стримував гостре слово, що назовні просилося.
— А він що не своє на себе бере? Чого він розходився?— виправдувався Григорій не без збентеження; Христоня дивився на нього співчутливо і під поглядом його Григорій посміхнувся простою, хлопчачою усмішкою. — Мало не вибив його!.. Там і бити... Раз ударити і мокро.
— Ну, як ви? Треба діло робити.
Іван Олексійович занудився під пильним поглядом запитувача—;Михася Кошового, відповів натужно:
— Що ж, Михайло?.. Григорій — він почасти має рацію: як це знятися та й летіти? У нас — сем'ї... Та ти почекай!.. заспішив він, помітивши нетерплячий Михасів рух:—Мо нічого й не буде... Звідки .знати? Розбили загін під Сетрако-вим, а інші не сунуться... А ми почекаємо трохи. Там види® буде. До речі мовити, і в мене баба з дитиною, і пообно-шувалися і борошна немає... Як же так—схопився, та й подався? А вони з чим залишаться?
Михась роздратовано ворухнув бровою, у долівку встромив погляд.
— Не думаєте уходити?
— Я думаю почекати з цим. Піти ніколи не пізно... Ви— як, Григорію Пантелеевичу, і ти, Христане?
— Значця, так... заждемо.
Григорій, діставши несподівану підтримку від Івана Олексійовича і Христоні, пожвавішав:
— Ну, звичайно, я про те й говорю. За це й з Валетом полаявся. Що це, лозу рубати, чи що? Раз, два—і готово?.. Треба поміркувати... поміркувати, кажу..;
"Дон-дон-дон-дон!" — вихопилося з дзвіниці і залило майдан, вулиці, завулки; над бурою гладдю повені, над непересохлими крейдяними мисами гори дзвін розлігся переливами, в лісі розсипався на дрібні, мов чечевиця, ок-рушки, зойкаючи, завмер. І знов уже непереривчасто і тривожно:
"Дон-дон-дон-дон!.."
— Чи ба, кличуть! — часто заблимав Хриєтоня! —т— Я зараз на баркас. На той бік в ліс. Тільки мене— й бачили!
— Иу так як же? — Кошовий важко, по-старечому, встав.
— Не підемо зараз,—за всіх відповів Григорій.
Кошовий ще раз ворухнув бровою, відкинув з чола важкий, витканий з кучерявих закрутків, золотистий чуб.
— Прощавайте... Розходяться, видно, наші стежки!
Іван Олексійович посміхнувся вибачливо:
— Молодий ти, Михасю, запальний... Думаєш, не зійдуться? Зій-дуть-ся! Будь певен!..
Попрощавшися, Кошовий вийшов. Через двір подався на сусідній гарман. Коло рівчака щулився Валєт. Він мов знав, що Михась піде сюдою: підводячись йому назустріч,
спитав:
— Ну?
— Відмовилися.
— Я ще раніш знав. Слаб'яки... А Грицько... подляк він, твій товариш. Він самого себе раз на рік любить. Скривдив він мене, наволоч! Радий, що дужчий... Відріза при мені не було — вбив би...—сказав він хлипким голосом.
Михась, крокуючи поруч, глянув на його їжачу, настобур-чену щетину, подумав: "А вбив би, тхір!"