Вони подивилися на Валета, до трави пригорнутого, підвелися.
— Розбуємо?
— А чом же ні, на ньому чоботи ще добрячі.
Поклали в могилу по-хриСтиянсЬкому: головою на захід, присипали густим чорноземом.
— Притопчемо?—спитав молодший козак, коли вирівняли могилу.
— Не треба, хай так,—зідхнув другий:—засурмлять янголи на страшний суд, все він швидше на ноги зіпнеться...
За півмісяця заріс малий горбок подорожником і молодим полинем, заколосився на нім вівсюг, пишним цвітом вижовтилася збоку свіріпка, повними китицями звисло буркун-зілля, запахло чебрецем, молочаєм і медв'янкою. Ускорах приїхав з ближнього хутора якийсь старий, викопав в головах могили ямку, поставив на свіжовиструганому дубовому сто-яні капличку. Під трикутним дашком її в темряві яснів скорботний образ божої матері, внизу по карнизі кошлатилася чорна в'язь слов'янського письма:
"Під ліхоліття, за розбрату Не осудіте, браття, брата".
Старий поїхав, а в степу залишилася каплиця смутити очі подорожнім одвічно сумовитим виглядом, збуджувати в серцях невиразну тугу.
І ще,—в травні билися коло каплички стрепети, витолочили серед блакитного полину точок, прим'яли навколо зелений розлив достойного перію; билися за самицю, за право на життя, на кохання, на розмноження. А згодом, тут же, коло каплиці, під грудою, під волохатим покровом старенної нехворощі положила самиця стрепета дев'ять димчасто-синіх покраплених яєць і сіла на них, гріючи їх теплом свого тіла, захищаючи Глянцево обпереним крилом.
Кінець другій книзі.