Вони йшли швидко, кожний дзв'як подзвону шмагав їх мов батогом.
— Зайдімо до мене, харчів візьмемо — і айда. Пішки підемо, коня покину. Ти нічого не братимеш?
— Все на мені,—скривився Валєт.—Палат не нажив, маєтку теж... Платню от за півмісяця не одержав. Ну, та хай черевань наш, Сергій Платонович, наживеться. Він аж затруситься з радощів, що розплати не взяв.
Дзвонити перестали. Ранкову сонну тишу, ніщо не порушувало. Понад дорогою в попелі шпорталися кури, попід тинами ходили телята, відпасені на зеленці. Михась оглянувся назад: до майдану поспішали козаки. Деякі виходили з дворів, походя застібаючи сурдути й мундири. Майданом прожогом проскакав верхівець. Коло школи товпився нарід, біліли бабські хустки і спідниці, густо чорніли козацькі спини.;
Баба з відрами зупинилася, не бажаючи переходити дорогу, сказала сердито:
— Ідіть, або що, а то дорогу перейду!
Михась привітався до неї, і вона, виблиснувши з-під розлогих брів усмішкою, спитала:
— Козаки на майдан, а ви — звідти? Чого ж не йдеш-туди, Михайло?
— Вдома діло є.
Підійшли до завулку' Завиднівся дах Михайлово! хатинки, розхитувана вітром шпаківня з прив'язаною до неї сухою вишневою гілкою. На горбі кволо вимахував вітряк, на крилах тріпалася відірвана вітром парусина, ляскала бляха шпичастого даху.
Не яскраво, але тепло світило сонце. Від Дону віяв свіжий вітрець. На розі, у дворі Архипа Богатирьова,—великого старовірського вигляду діда, що служив колись у гвардійській батареї, — баби обмазували й білили к великодню великий круглий курінь. Одна з них місила глину з гноєм. Ходила кружка, високо підтикавши спідницю, насилу переставляючи білі, повні в литках ноги, з червоними смужками на шкірі—слідами підв'язок. Кінчиками пальців вона держала підтикану спідницю, матерчасті підв'язки були збиті вище колін, туго врізалися в тіло.
Була вона велика чепуруха і, "дарма, що сонце стояло ще низько, обличчя запнула хусткою. Інші дві молодички—невістки Архипові, вилізши драбинами аж під стріху очеретяного даху, критого чепурно, під корінець, білували. Личані щітки ходили в їх засуканих до ліктя руках, на закутані по самісінькі очі обличчя сипалися білі бризки. Вони співали дружними ізспіваними голосами. Старша невістка, удова Мар'я, що одверто бігала до Михася Кошового, весняку-вата, але повна козачка, заводила низьким, уславленим на весь хутір майже чоловічим щодо сили й густоти голосом:
...Та ніхто ж так не страждає...
Інші підхоплювали і разом з нею на три голоси майстерно пряли цю бабську, гірку, наївно-жалісливу, пісню:
Як мій любий на війні.
Сам гармату набиває
Сам про мене думає...
Михась і Валет ішли попід тином, прислухаючися до пісні, перекраяної заливистим кінським іржанням, що доносилося з луків.
...Як прислали листа та з печаткою,
Що любого мого вбито.
Ой, убито, вбито, мого любого,
Тай під кущикрм лежить...
Оглядаючись, виблискуючи з-під хустки сірими, теплими очима, Мар'я дивилася на Михася і, посміхаючись, ясніючи забризканими білими плямами обличчям, вела низьким, любовно-грудним голосом:
...А й кучері його, кучері русяві,
Та їх вітер розкидав.
А і очі його, оченятка карі,
Чорний крук подзьобав.
Михась ласкаво, як і завсігди в поводженні з жінками, посміхнувся їй, водворці1) Палажці, що місила глину, сказав:
— Підсмикни вище, а то через тин не видно.
— Захочеш, так побачиш,—примружилася та.
Мар'я, взявшись у боки, стояла на драбині і розглядаю-чися, спитала протяжливо:
— Де ходив, любчику?
— Рибалив.
— Не ходи далеко, підемо до комори позорюємо.
— Ось він тобі свекор, срамотнице!
Мар'я клацнула язиком і, зареготавши, махнула на Михася намоченою щіткою. Білі краплі обсипали його сурдут і кашкет.
— Ти б нам хоч Валета позичив. Все допоміг би корінь прибрати—крикнула услід молодша невістка, вирівнюючи в усмішці цукрову блешню зубів.
Мар'я щось сказала півголосом, баби грохонули сміхом.
— Розпусна сука! — нахмурився Валет, прискорюючи кроки, але Михась, томливо і ніжно посміхаючися, виправив його:
— Не розпусна, а весела. Піду — залишиться любочка. "Ти прощай-прощай, сухото моя!" — промовив він словами пісні, входячи у фіртку свого двору.
XXIII.
Як пішов Кошовий, козаки сиділи деякий час мовчки. Над хутором хилитався ґвалтовний гуд, . дрібно деренчали віконця хати. Іван. Олексійович дивився у вікно. Від повітки падала на землю рухла ранкова тінь. На кучерявому моріжкові сивизною лежала, роса. Небо навіть крізь' шкло вбир що і синьо блакитніло. Іван Олексійович подивився на Христоню, що похнюпив патлату голову.
— Може цим і скінчиться справа? Розбили мигулинці, а більш не сунуться...
— Ні, вже...—Григорій увесь пересмикнувся,—почин зробили, тепер держи. Ну, що ж, ходімо на майдан?
Ч Водворка—донька, до котрої в двір приймають зятя.
Іван Олексійович потягнувся до кашкета, розв'язуючи свій сумнів, поспитав:
— А що, хлопці, чи не заіржавіли ми справді? Михайло— він хоч і запальний, а хлопець путящий... дорікнув він нам.
Йому ніхто не відповів. Мовчки вийшли, пішли на майдан.
Роздумливо дивлячися під ноги, йшов Іван Олексійович. Мучило його, що покривив душею і не так зробив, як йому підказувала свідомість. Правість була на боці Валета і Кошового; треба було йти, а не м'ятися. Ті виправдання, які в думці підсовував він собі, були непевні, і чийсь розсудливий, насмішкуватий голос, що звучав усередині, давив їх, мов кінське копито і льодок на калюжі. Одиноке, що вирішив Іван Олексійович твердо,—при першій же сутичці, перекинутися до більшовиків. Рішення це визріло в ньому по дорозі до майдану, але ні Григорієві, ні Христоні він не Сказав про нього, неясно розуміючи, що вони переживають щось інше і в глибині свідомости вже побоюючися їх. Разом утрьох, вони відкинули пропозицію Валета, не пішли, поси-лаючися на родини, тоді, коли кожен з них знав, що посилання ці непереконливі і що вони не можуть їх виправдати. Теп р вони кожен зокрема, по-своєму, почували ніяковість один проти одного, немов учинили щось паскудного, негідного. Ішли мовчки, проти Мохівського будинку Іван Олексійович, не витримавши нудної мовчанки, картаючи сам себе і інших, сказав: