Сила була того року перелітного птаства. Козаки-ятірники
*) Туба таловина на луках, звичайно поросла білим лісом, сполучена з річищем долинкою. < .
пробираючися на баркасах до начиння, на світанку, коли, винно-червоний схід' кривавить воду, бачили не раз і лебедів, що відпочивали денебудь на захищеному лісом плесі. Але зовсім дивною здалася хуторові новина, що привезли Хри-стоня і дід Матвій Кашулін: їздили вони до казенного лісу вибрати по парі дубків на хазяйські потреби і, продираю-чися гущавиною, сполохнули з байрака дику козу з підліт-ком-козеиям. Жовто-бура худорлява коза вискочила з порослого татарником і теренами байрака, кілька секунд дивилася з пагорка "на рубачів, напружено переступала тоненькими, точеними ногами, до неї тулився потомок і, почувши Христонине здивоване зідхання, так чкурнула молодим дубняком, що тільки майнули в очах козаків синьо-сизі глянсуваті скойки попитів та верблюжого кольору куций хвіст.
— Що це за штука? — пускаючи сокиру, спитав Матвій Кашулін.
В зовсім нез'ясованому захваті, Христоня ревнув на весь заворожено-мовчазний ліс:'
— Коза, значця! Дика коза, розтуди її ласку. Ми їх набачилися в Карпатах.
— Значить, війна її, сердешну, загнала на наші степи?
Христоні нічого не залишалося, як погодитися.
— Не інакше. А ти бачив, діду, козеня? Язви його... Ну, с-с-учий син, та й гарне ж! Чисто дитина, значця!
Поворітьма вони все розмовляли про небачену в краї дичину. Дід Матвій під кінець завагався: —
— А ну, як не коза?
— Коза. їйбо, коза, і ніщо інше!
— А мо... А як коза — чому рогів немає?
— А нащо вони тобі здалися, роги?
—г Не про те, що мені. Питаю, коли вона козиного роду... чому не при формі? Бачив ти кіз безрогих? То ж бо й е. Може вівця яка дика?..
— Ти, діду Матвію, значця, розум вистарів! — образився Христоня. — Піди он до Мелехових, подивися. У їхнього Грицька нагайка з козячої ноги. Признаєш, чи ні?
Довелося таки дідові Матвійові іти того дня до Мелехових. Держално нагайки Григорія і справді було майстерно обтягнуто шкірою з ніжки дикої кози, навіть малесеньке копитце на кінці збереглося ціле і було так само майстерно прикрашене мідною підковною.
На шостому тижні посту, в середу, Михась Кошовий рано-вранці поплив перевірити ятері, що стояли коло лісу. Він вийшов з дому на світанку. Мерзлякувато з'їжившись від приморозку, земля затягнулася льодком, грязиво закрутіло. Михась у ватяному піджаку, в чириках, у забратих в— білі панчохи шароварах, ішов, зсунувши набакір кашкета,
дихаючи наспиртованим від морозу повітрям, запахом прісної вогкости відводи. Довге весло ніс на плечі. Відімкнувши баркас, прудко поїхав опором, стоячи, з силою наполягаючи на весло.
Ятері свої перевірив швидко, вибрав з останнього рибу, занурив, направив ятерні крила, і, тихенько від'їхавши, вирішив закурити. На світ ледве займалося. Тьмяно зеленкувате небо на сході з-під споду неначе оббризкане було кро-вицею. Кровиця розсмоктувалася, стікала над обрієм, злотисто іржавіла. Михась простежив повільний льот гагари, закурив. Димок, танучи і чіпляючись за кущі, поклуботався убік. Оглянувши улов—три веретенки1), сазана фунтів на вісім, купу білої риби,—подумав:
"Доведеться частину продати. Ликерка зизувата візьме, на сушені грушки. обміняю; все—мати узвару колись наварить".
Покурюючи, поплив до пристані. Коло городніх тинів, де примикав він баркаса, сидів чоловік. "Хто б це?" — подумав Михась, розганяючи баркас, ловко керуючи веслом.
Під тином навпочіпках сидів Валет.
Він курив величезну, з газетного паперу, цигарку.
Тхорині, з гостринкою, оченята його сонно, обм'якло світилися, на щоках сіріла димчаста щетина.
— Ти чого? — гукнув Михась.
Погук його, мов круглий м'яч, лунко покотився по воді.
— Підпливай.
— По рибу чи що?
— На якого вона мені!
Валет тріскучо закашлявся, харкнув одразу і неохоче підвівся. Велика, не на зріст, шинеля висіла на нім, мов каптан на баштанному опудалі. Вислі краї кашкета прикривали гострі хрящі немитих, з зеленню в середині, вух.. Він недавно заявився на хутір, у супроводі недоброї слави черво-ноґвардійця. Козаки розпитували, де був після демобілізації, але Валет відповідав ухильно, зводив ці на що небезпечні розмови. Іванові Олексійовичу та Михасеві Кошовому признався, шо чотири місяці одмахав в червоноґвардій— —ському загоні на Україні, побував у полоні в гайдамаках, утік, потрапив до Сіверса, погуляв з ним круг Ростова і сам собі написав відпустку для підправки і ремонту.
Валет скинув кашкета, пригладив їжасте волоссячко, оглядаючись, підходячи до баркаса, захрипів:
—г Кепські справи... кепські... Кінчай рибку вудити! А то вудимо-вудимо, та й про все забудемо!
— Які твої новини — викладай.
]) Веретенка —невеличка чечуга.
Михась потиснув його кістляву ручку своєю просмерділою риб'ячою слизотою рукою, тёпло посміхнувся. Давня їх парувала приязнь.
— Під Мигулінською вчора червону Гвардію розбили. Почалася, брат, клочка... Шерсть летить!..
— Яку? Звідки в Мигулінській?
— Ішли через станицю, козаки всипали їм чистоти... Полонених о-яку купу до Каргіна пригнали. Там військово-польовий суд уже смалить. Нині в нас мобілізація. Гляди, он з ранку бахнуть у ДчЗвін.
Кошовий примкнув баркаса, зсипав у торбу рибу, пішов відміряючи веслом великі сажні. Валет, мов лошатко, дріботів поруч, забігав наперед, запинаючи поли шинелі, широко кидаючи руками.
— Мені Іван Олексійович сказав. Він мене допіру заступив, млин бо цілу ніч пихкав, — завізно. Ну, а він чув від самого. До Сергія Платоновича з Вешек офіцер чийсь прискакав.
— Що тепер?—по обличчі Михасевому, змужнілому і ви-линялому за роки війни, майнула розгубленість; він збоку глянув на Валета, перепитав:
— Як тепер?
— Треба подаватися з хутора.
— Куди?
— До Кам'янської.
— А там козаки.
— Лівіше.
— Куди?
— На Обливи.
— Як пройдеш?
— Захочеш — пройдеш. А ні — залишайся, хай тебе чорт у всі місця нюхає! — визвірився раптом Валет. — "Куди та куди", та я звідки знаю? Прикрутить — сам знайдеш про-лазку! Носом відшукаєш!
— Ти не гарячися. На гарячих, знаєш, куди їздять? Іван що гомонить?
— Івана твого поки розкачаєш...
— ,Ти не галасай... Баба онде дивиться.