Неяскраве підбивалося сонце, але вікна —отаманського палацу, відбиваючи його, палюче світилися. На будинках виблискували схили залізних дахів, вогкість вчорашнього дощу ніс на собі бронзовий Єрмак, що простягнув на північ сибірську корону.
Хрещенським узвозом ішла чота піших козаків. На баґне-тах їх Гвинтівок ясно грало сонце. Грановану тишу ранку, порушувану коли-не-коли пішоходцями та дзеренчанням візницьких дрожок, майже не порушував чіткий, ледве чутний крок козаків.
Цього ранку московським потягом приїхав до Новочеркаську Ілля Бунчук. Він останній вийшов з вагона, обсмикуючи на собі поли демісезонного старенького пальта, почуваючи себе в цивільному непевно й незвично.
На плятформі походжав жандар і дві молоденькі дівчини, що весь час чомусь сміялися. Бунчук вийшов до міста, дешеву, досить обтерту валізку ніс під пахвою. За всю дорогу, аж на кінець міста, майже не здибав людей. За півгодини Бунчук, навскоси перетнувши місто, спинився коло невеличкого, напівзруйнованого будиночка. Давно неремонтований, будиночок цей мав вигдяд жалюгідний. Час наклав на нього свою лапу, і під вагою її завалився дах, похилилися стіни, розхитані обвисли віконниці, паралічно перекосилися вікна. Бунчук, відчиняючи фіртку, схвильовано обкинув очима будинок, і тісний двірок, кваплячись, закрокував до ґанку.
В тісному коридорчику половину місця займала завалена різним манаттям скриня. В темряві Бунчук стукнувся коліном об ріжок її, не почуваючи болю, рвонув двері. В передній низькій кімнатці нікого не було. Він пройшов до другої і, не знайшовши й там нікого, став на порозі. Від дуже знайомого запаху, властивого тільки цьому будинкові, йому туманіла голова. Поглядом охопив усю обстанову: важкий божник на покуті, ліжко, столик, плямисте від старости люстерко над ним, світлини, кілька старезних віденських стільців, швацьку машину, тьмяний від давнішнього користування самовар на лежанці. З серцем, що раптом гостро застукало, через рот,.,як при задусі, вдихаючи повітря, Бунчук повернувся і, покинувши валізку, оглянув кухню: так само привітно зеленіла пофарбована фуксином лобаста піч, з-за блакитненької ситцевої завіски визирав старий перістий кіт; в очах його світилася смисленна, майже людська цікавість,— видать, рідко бували відвідувачі. На столі в безладді стояв немитий посуд, поруч, на дзиґлику, лежав клубок пряденої вовни, виблискували прутки, що пронизали з чотирьох ріжків незакінчену паглинку панчохи.
Ніщо не змінилося тут за вісім років. Ніби вчора пішов звідси Бунчук. Він вибіг на ґанок. З дверей комори в кінці двору, вийшла згорблена, зігнута прожитим і пережитим старенька'. "Мама. Та невже?.. Чи вона?.." З тремтячими губами Бунчук кинувся їй назустріч. Він зірвав з голови шапку, зім'яв її в кулаці.
— Вам кого треба? Кого, вам? — стурбовано питала ста-
ренька, приставляючи долоню до вицвілих брів, ие рухаючись. .
— Мамо!.. — глухо прорвалося в Бунчука. — Що ж ти,— не пізнаєш?
Спотикаючись, він ішов до неї, бачив, як мати хитнулася від його крику, мов від удару, хотіла, видно, бігти, та сили зрадили, і вона пішла ривками, наче перемагаючи опір вітру. Бунчук підхопив її, коли вона вже падала, цілуючи маленьке зморщене обличчя, очі потьмянілі з переляку й безумної радости, блимав безпорадно й часто.
— Іллюшо!.. Іллюшенько!.. Синку! Не пізнала... Господи, звідки ти взявся? — шептала старенька, намагаючись випростатися і стати на ослабілі ноги.
Вони увійшли до хати. І тут тільки, після пережитих хвилин глибокого хвилювання, Бунчука знову почало тяготити пальто з чужого плеча, — воно стискало, давило під пахвами, плутало кожний рух. Він з полегшенням скинув його, присів до столу.
— Не сподівалася живого побачити!.. Скільки років не бачилися. Рідненький мій! Як же мені тебе пізнати, коли ти он як виріс, постарів?!
— Ну, ти як живеш, мамо? — посміхаючись, розпитував Бунчук,
Плутано оповідаючи, вона метушилася: збирала на стіл, сипала в самовар вугілля і, розмазуючи по заплаканому обличчі сльози і вугільну чорноту, не раз підбігала до сина, гладила його руки, трусилася, притискаючись до його плеча. Вона нагріла води, нагодувала рідного гостя, сама вимила йому голову, дістала звідкілясь, зі споду скрині пожовтілу від давности чисту білизну і до півночі сиділа, очей не зводила з сина, розпитувала, тужно хитала головою.
На сусідній дзвіниці вибито дві годици, коли Бунчук ліг спати. Він заснув зразу і, засинаючи, забув теперішнє: уявлялося йому, що він, маленький розбійний учень ремісної школи, набігавшись, ліг, поринає в сон, а з кухні ось-ось відчинить мати двері, спитає суворо: "Ілько, а лекції приготував на завтра?" — так і заснув з застиглою напружено-радісною усмішкою.
До зарі кілька разів підходила до нього мати, поправляла ковдру, подушку, цілувала його велике чоло, із спущеною навскоси білявою прядкою, нечутно. відходила.
Через день Бунчук поїхав. Уранці прийшов до нього товариш у салдатській шинелі і новенькому захисному кашкеті, щось півголосом сказав йому, і Бунчук заметушився, швидко склав валізу, кинув зверху пару випраної білизни, болісно кривлячись, натягнув пальто. Попрощавшись із матір'ю та№-сяк, нашвидку, обіцявся за місяць бути.
— Куди їдеш, Ілько?
— До, Ростова, мамо, до Ростова, незабаром приїду... Ти... ти, мамо, не тужи! — бадьорив він стару.
Вона, хапаючись, скинула з себе — натільний маленький хрест, цілуючи сина, христячи його, одягнула на шию. Заправляла гайтан за комір, а пальці тіпалися, кололи ледянистим холодком.
— Носи, Іллечко. Це — святого Миколая Мирлікійського. Захисти і спаси, святий угоднику-милостивцю, укрий і оборони... Один він у мене... — шептала, притискаючись до хреста гарячковими очима.
Поривчасто пригортаючи сина, не втрималася, кутки губів здригнулися, гірко'поповзли вниз. На волохату руку Бунчукові весняним дощем упала одна тепла крапелька, друга. Бунчук, розтулив на своїй шиї руки материні, хмурячись, вихопився на ґанок.
Народу на вокзалі в Ростові — сила силенна. Підлога по чиколотки засипана недопалками, лускою. На вокзальному майдані салдати залоги торгують казенним одягом, тютюном, краденими речами. Різноплеменний натовп, звичайний для більшосте південних надморських міст, поволі рухається, гуде.