— Ас-с-смолівські, Ас-с-смолівські розсипні! — галасає хлопчик-цигарочник.
— Дешево продам, добродію-громадянине... — змовницьки зашепотів у самісіньке вухо Бунчукові якийсь непевного вигляду східній чоловік і підморгнув на відстовбурчену полу своєї шинелі.
— Насіння смажене! Аж ось насіння! — різноголосно верет, щать дівчата й баби, що торгують коло входу.
Пробиваючись крізь натовп, голосно розмовляючи, рего-чучи, пройшло чоловіка з шість матросів-чорноморців. На них святкові однострої, стрічки, золото ґудзиків, широкий кльош, захлюстаний у болоті. Перед ними шанобливо розступалися.
Бунчук іщов, помалу просвердлюючи натовп.
— Золота'?! Чорта пухлого! Самоварне твоє золото... хіба я не бачу, чи що? — глузливо говорив миршавий салдатик іскрової команди.
У відповідь йому обурено гудів продавець, розмахуючи сумнівно-масивним золотим ланцюжком.
— Що ти бачиш?.. Золото! Червоне, коли хочеш знати, у мирового судді добуте. Ану, йди к бісу. Дрантя! Тобі пробу подавай... А цього це хочеш?
— Фльота не піде... Що там дурниці верзти! — чута поруч.
— А чого не і піде?
— У газетах у цих...
— Пацане, неси сюди!
— Ми за п'ятий номер голосили. Інакше не можна... Не з руки...
— Мамалиґа! Смачна мамалиґа! Накажете?
— Ешелонний обіцяв: мовляв, завтра рушаємо.
Бунчук розшукав будинок комітету партії, сходами зійшов
на другий поверх. Озброєний японською Гвинтівкою, з пригвинченим ножовим багнетом, йому перегородив дорогу робітник-червоноґвардієць.
— Вам до кого, товаришу?
— Мені до товариша Абрамсона. Він тут?
— Третя кімната ліворуч.
Невисокий, носатий, мов той жук, чорний чоловік. Заклавши пальці лівої руки за борт сурдута, правою методично помахуючи, напирав на свого розмовника — літнього залізничника.
— Так не можна! І це не є організація! При подібних способах агітації ви матимете відворотні наслідки.
Залізничник щось хотів говорити, виправдуватися, судячи з збентежено-винуватого виразу його обличчя, але чоловік з жуково-чорною головою не давав йому рота розтулити; бувши, видимо, до краю роздратований, він вигукував, не бажаючи слухати бесідника й уникаючи його погляду.
— Зараз же усуньте від роботи Митченка! Це є нетерпимо! Ми не можемо байдуже дивитись на те, що у вас відбувається. Верховицький відповідатиме перед революційним судом! Його заарештовано? Так? Я напосідатиму, щоб його розстріляли! — жорстоко закінчив він і повернувся до Бунчука з розпаленим обличчям; ще не остаточно опанувавши себе, гостро спитав: — Вам чого?
— Ви Абрамсон?
— Так. . и
Бунчук подав йому документи і , листа від одного з найвідповідальніших петроградських товаришів, присів поруч, на налічнику.
Абрамсон уважно перечитав листа, похмуро . посміхнувшись (йому ніяково було за свій гострий окрик), попрохав:
— Заждіть трохи, зараз ми з вами поговоримо.
Він відпустив зіпрілого залізничника, вийшов, за хвилину привів з собою рослявого, голеного військового з блакитним прослідком рубленої рани вздовж нижньої1 щелепи, з поставою кадрового офіцера.
— Це член нашого військово-революційного комітету. Познайомтесь. Ви, товаришу... Даруйте, я забув ваше прізвище.
— Бунчук.
— ...товаришу Бунчук... Ви, здається, з фаху кулеметник?
— Так.
— Цього нам і треба! — посміхнувся військовий.
Шрам його на всьому протязі, від кінчика вуха до підборіддя, порожевів від усмішки.
— Ви зможете в щонайкоротший час організувати нам кулеметну команду з робітників-червоноґвардійців? — спитав Абрамсон.
— Спробую. Справа в часі.
— Ну, а скільки вам треба часу $ Тиждень, два три? — нахиляючись до Бунчука, питав військовий і просто вижидально посміхався.
— Кілька день.
— Чудово.
Абрамсон тер лоба, сказав з помітною ноткою роздратовання;
-т— Частини залоги дуже деморалізовані, вони не мають реальної цінности. У нас, товаришу Бунчук, як і скрізь, надія на робітників. Моряки — так, а салдати... Тому, розумієте, і хотілось би мати своїх кулеметчиків. — Він посмикав сині кільця бороди, спитав стурбовано: — Як у вас з матеріальним забезпеченням? Ну, ми це влаштуємо. Обідали ви сьогодні? Ну, звичайно, ні.
"Скільки ж тобі довелося голодувати, браток, що ти з одного погляду відрізняєш ситого від голодного, і якого зазнав ти горя або жаху, перш ніж у тебе з'явився оцей жмут сивизни? Погром чи заслання?" — зворушено ласкаво подумав Бунчук, дивлячись на жучину голову Абрамсона, що біліла з правого боку сліпучо яскравою плямою сивизни. І вже йдучи з провожатим на помешкання до Абрамсона, Бунчук усе думав про нього: "Оце хлопець, оце більшовик. Є злий упор і в той же час збереглося хороше, людське. Він не задумається підмахнути смертного вирока якомусь саботажникові Верхоцькому і в той же час уміє берегти і дбати за товариша".
Весь під теплим вражінням зустрічі з Абрамсоном, він дійшов до його помешкання десь на кінці Таганрозького, відпочив.; у маленькій, заваленій книжками кімнатці, пообідав, показавши записку Абрамсона хазяйці квартири, приліг на ліжко, і. не зчувсь, як заснув.
V.
Протягом чотирьох день до вечора Бунчук муштрував робітників, котрих надіслав під його оруду комітет партії, їх було шістнадцятеро. Люди найрізноманітніших професій, віку і навіть національностей: двоє вантажників, полтавський українець Хвиличко і зрусілий грек Міхалідзе, складач Сте-панов, вісім металістів, забійник з парамонівської копальні Зеленкрв, недолужний пекар вірменин Геворкянц, кваліфікований слюсар з російських німців Йоган Ребіндер, двоє робітників депа, і сімнадцяту путьовку принесла жінка у ватяній салдатській теплушці, у великих, не на Ногу чоботях.
Приймаючи від неї закритий пакет, не здогадуючись, чого прийшла вона, Бунчук спитав:
— Ви поворітьма можете зайти до штабу?
Вона посміхнулася, ніяковим рухом поправляючи широке пасмо волосся, що вибилося з-під хустки, несміливо сказала:
— Мене направлено до вас... — і,, перемагаючи хвилинне збентеження, зап'ялася, — в кулеметники.
Бунчук густо почервонів.
— Що вони там, з глузду з'їхали? Жіночий батальйон у мене, чи що? Ви вибачте, але для вас це діло не підхоже. Робота важка, вимагає чоловічої сили. Що ж це, справді!.. Ні, я не можу вас прийняти!