Віктор Олександрович. Та то вона залякувала. Ти ж бачиш, — скандальна баба.
Дмитро Миколайович. Що ж мені — в неї питати?
Віктор Олександрович. Та облиш ти, Митю! Ну переночував у жіночки. До речі, вільної, незаміжньої. Сама запросила, наполягала навіть… Чи варто так докладно розбиратися? Ти ж мужчина, мусиш розуміти. Неприємно, звичайно. Терпіти не можу скандалів. Шкодую тепер. Але шо поробиш? Грішний. З ким не буває.
Дмитро Миколайович. Що це за Олечка покійниця, про яку я нічого не знаю? Не сьогодні ж вона померла, не вчора… Ти тут не був багато років… Чи, може…
Віктор Олександрович. …я її вбив? Та кинь ти, їй-богу! Детективу не буде.
Дмитро Миколайович. На жаль, кинути не можу. У мене вдома відбувся огидний скандал. Вірочка про це рано чи пізно дізнається. Я мушу їй щось сказати, якось пояснити. Ти ж не людина з вулиці. Ти мій друг. І не просто друг, а друг дитинства. Дуже близька людина, якій я вірю все життя. І раптом — скандал, покійниця… Я смію думати все, що завгодно.
Віктор Олександрович. Та ти що!
Дмитро Миколайович. Пробач, але я мушу знати. Це не просто цікавість.
Віктор Олександрович (зітхає). Ех, не хотілося б ворушити. Стара історія…
Дмитро Миколайович. Стара? І я нічого про неї не знаю? Тим більше.
Віктор Олександрович. Не ображайся. Я про це нікому не говорив.
Дмитро Миколайович. Твоє право, звичайно, але…
Віктор Олександрович. Ех, Митю! Митю! Це така історія… Нема чим хвалитися. Тому й мовчав. І разом з тим… Минуло стільки років, а я пам’ятаю все до найменших дрібниць. Наче то було вчора. Тільки давай домовимося. Втримайся, будь ласка, від благородного гніву. Звинувачувати мене, як ти любиш, одразу не поспішай. Вислухай і спробуй зрозуміти.
Дмитро Миколайович. Спробую.
Віктор Олександрович. Було це у сімдесят третьому. Коли я закінчував аспірантуру. Ти саме тоді був у експедиції. На Херсонщині, по-моєму.
Дмитро Миколайович. Так, у сімдесят третьому ми розкопували скіфські поховання, кургани.
Віктор Олександрович. Був у нас дома ремонт. Розумієш. Батьки поїхали на курорт. У Харакс. Батько тоді вже хворів, мати спеціально вивезла його, щоб він не дихав усім цим. На господарстві залишили мене. Ремонт робила жіноча бригада. Дві похилого віку і одна молоденька, зовсім дівчина — двадцять років Олечка. Не те щоб красуня, личко простеньке, кирпатенька, і зуб передній щербатий. Але така свіженька, пухкенька, шкіра білосніжна, гладенька, чиста… Голова в мене замакітрилась. Я про все на світі забув, втратив над собою владу… Такої пристрасті, жаги я не відчував ні до, ні після… Не любові, а саме пристрасті. Запаморочення якесь. Спершу у нас вдома зустрічалися, а як приїхали батьки, до неї ходив. У двоповерховий будиночок тут, на Ковалівці, тільки в іншому кутку, на Захаровській. Вона кімнату там знімала. Прізвище в неї було кумедне — Непийпиво. Вона з Запорізької області.
Дмитро Миколайович. Від чого вона померла?
Віктор Олександрович. Почекай. Три місяці ми зустрічалися. І ніхто про це не знав. Надто вже велика різниця була — син професора, членкора, сам без п’яти хвилин кандидат — і сільська дівчина-штукатур, яка говорила "конкректно", "фатить"… Вона навіть на "ти" зі мною ніяк перейти не могла. Довго на "ви" називала.
Дмитро Миколайович. Ну, це…
Віктор Олександрович. Звичайно, звичайно… Але… На той час батька поклали в клініку у Москві, він там через півроку і помер, як ти знаєш. А мати ж у мене москвичка, все її коріння там. Тітка Зіна тоді вже овдовіла. Одне слово, захистився я і переїхали ми до Москви.
Дмитро Миколайович. І роман твій на цьому закінчився.
З будиночка Надії Іванівни виходить Віра Василівна.
Віра Василівна. Дмитрика не було? Тепер уже і я чогось хвилююсь.
Дмитро Миколайович. Не ятри душу. Не було.
Віра Василівна. У вас якась розмова? Секретна?
Дмитро Миколайович. Ще кілька хвилин.
Віктор Олександрович. Пробач.
Віра Василівна. Будь ласка, будь ласка… (Зникає за дверима.)
Дмитро Миколайович. А як поставилася до розлуки Олечка?
Віктор Олександрович. Ну… як… (Зітхає.) Вона й сама розуміла, що одружитися і забрати її в Москву я не можу. Плакала, звичайно. Але — жодних претензій. З характером була.
Дмитро Миколайович. А Тетяна ця тут до чого?
Віктор Олександрович. А Тетяна була тоді дев’ятикласницею. Жила в тому ж будинку, що й Олечка. І, певно, закохалася в мене, дурненька. Весь час підглядала, стежила за нами, коли я приходив. Незграбна така, недоладна. Я її й не запам’ятав навіть.
Дмитро Миколайович. Тому й вирішив переночувати?
Віктор Олександрович. Та так вийшло. Я Олечку розшукував.
Дмитро Миколайович. Для чого? Нащо?
Віктор Олександрович. Ну, дізнатися хотів, як вона.
Дмитро Миколайович. Ні з того ні з сього? Стільки років минуло і раптом…
Віктор Олександрович. Не раптом (Зітхає.) А! Одверто — так одверто! Довіряю тобі, Митю, як другу, те, чого матері рідній не довірив. Розумієш, кілька років тому, коли я відзначав захист докторської, — тоді ще можна було відзначати, — уже над ранок у вузькому колі… я і ще двоє мужиків з нашої кафедри… була п’яна чоловіча розмова про жінок. І… Вертинський мене спровокував… ми саме "Прощальный ужин" крутили… тріпонув я їм "про упоительную власть пленительного тела, про ту божественную страсть, что в нас обоих пела", про Олечку тобто. Тобі не говорив, нікому стільки років нічого не говорив, а цим покидькам взяв і розповів.
Дмитро Миколайович. Гусар!
Віктор Олександрович. Був би тверезий, стримався б. А так… Один з них особливо уважно слухав і все випитував подробиці, деталі. Є такі мерзотники, що провокують на відвертість. Розкажеш, а потім все життя шкодуєш. Отак і я. А десь через кілька місяців, перед моєю поїздкою до Югославії, почалися телефонні дзвінки. "Вікторе Олександровичу! Привіт вам з міста вашої юності. Від вашої донечки Ірочки привіт. Чудова дівчинка. Так на вас схожа! От тільки вбрання бідненьке. Просто боляче дивитися. Ви б їй привезли що-небудь з Югославії. Там такі дитячі речі!" Голос жіночий. Але я ж розумію, чиїх це рук справа. А йди доведи.
Дмитро Миколайович. Даремно ти розповів. Тебе завжди підводила легковажність.