Віктор Олександрович. І пішло. Тільки приїжджаю в Союз, через день-два — дзвіночок: "Здрастуйте! З приїздом! Ірочці нічого не привезли? Шкода!" Ех, Митю, якби ти знав, яка сволота люди! Що робить з ними чорна заздрість! Яка в нас в інституті атмосфера! Один одного буквально з’їдають. Заяви, анонімки, гризня. А тих, хто за кордон вискакує, взагалі утопити ладні. Мене ці дзвінки доводили до… І Наталці ж нічого не скажеш, не поясниш. Хоч зовсім не приїзди до Москви. А ти кажеш — білий кінь! Переможець! Загнана шкапа!
Дмитро Миколайович. Скажи, а насправді Ірочка з’явитися не могла? Тільки чесно!
Віктор Олександрович. Щоб ти нарешті зрозумів, чому я опинився у Тетяни, скажу відверто: тижнів за три до того, як ми розлучилися, Олечка справді натякала мені… хвилювалася, одне слово. Правда, згодом, коли дізналася, що я переїжджаю до Москви, всі розмови про це припинила, мовчала… Я навіть сам спитав, запропонував у разі чого поговорити з ким треба, влаштувати до хорошого лікаря. Але вона категорично відмовилася: "Не бійтесь, я вас не підведу. Їдьте собі спокійно". Напередодні від’їзду вона знову перейшла зі мною на "ви". Кажу ж — з характером була!
Дмитро Миколайович. Ну, а дитина? Скажи чесно!
Віктор Олександрович. Ні! Не було! Чесно… Я ж з Тетяною тому. Треба було дізнатися… Але розумієш, від тих дзвінків мені почало здаватися, що живе отут, на Ковалівці, оця сама Ірочка, моя і Олеччина донька. Вона мені навіть наснилася. Худенька, нещасна… А зараз оформляюсь я у Францію, в Сорбонну. На три роки. Ох, яка це морока! Ти не уявляєш собі, що таке оформлення у капкраїну. Який це рентген. Одного мого колегу, ти його не знаєш, професор з медінституту, місяць тому зарізали. Позашлюбна дитина, відмовлявся платити аліменти. Одне слово — моральне обличчя. Ну і кілька днів назад, коли я був на співбесіді, мене під свіжим враженням теж спитали: "А у вас, Вікторе Олександровичу, нема нічого такого?" Я, звичайно: "Боже збав!" А в самого серце — теньк! А що, як у них інформація, про яку я нічого не знаю! Захвилювався я. Дуже мені не сподобалася усмішка на співбесіді, таємнича така. Ну, думаю, як каже Тетяна, накрилася тазиком моя Сорбонна.
Дмитро Миколайович. Тому й приїхав. Перевірити.
Віктор Олександрович. Як тобі не соромно! Я приїхав до тебе. Але водночас хотілося й дізнатися, звичайно. Що ж тут такого?
Дмитро Миколайович. І про що ж ти дізнався?
Віктор Олександрович. Дізнався (зітхає), що Олечка померла. Десять років тому, навіть одинадцять. Згоріла від лейкемії. За якихось півроку. Хто б міг подумати! Була така квітуча!
Дмитро Миколайович. І ти заспокоївся.
Віктор Олександрович. Ну що ти, їй-богу!
Дмитро Миколайович. А що — неправда? Тазиком Сорбонна не накриваєтся. Все гаразд.
Віктор Олександрович. Я ж просив тебе втриматися від благородного гніву. Невже я даремно все тобі розповідав? Невже ти нічого не зрозумів?
Дмитро Миколайович. Ні, чому ж. Я зрозумів. Що ти морально витриманий, політично грамотний. Бездоганна кандидатура для Парижа. Але як все-таки вийшло, що ти ночував у цієї Тетяни?
Віктор Олександрович. Уяви собі, що тут ініціатива була не моя. Я розшукував адресу Олечки. У довідковому бюро такого прізвища не було. Думав, вийшла заміж, змінила прізвище. Пішов за старою адресою. Будинок знесли. Але якась бабуся навела мене на Тетяну, і Тетяна затягла до себе. Я її не впізнав. Просто хотів дізнатися про Олечку. Але вона мені нічого не говорила, інтригувала. І тільки вже потім, уночі, розповіла. "Не хотіла, — каже, — затьмарювати зустріч сумною звісткою, ти б, може, не лишився тоді". Сама, можна сказати, спокусила, а потім ще й претензії.
Дмитро Миколайович. Не дуже благородно так про даму. Та й тікати, як Остап Бендер від мадам Грицацуєвої, професору не до лиця.
Віктор Олександрович (махає рукою). А! Ну її! Я б інакше від неї не здихався. Така приставуча цинічна баба! Хай ображається.
Дмитро Миколайович. "Цинічна"! Хоч не удавай із себе ображену невинність. Досить усе це брудно виглядає. Так і не знаю, що ж сказати Вірочці.
Віктор Олександрович. Можеш сказати все, як є. Думаю, Вірочка зрозуміє. Вона в тебе мудра.
Дмитро Миколайович (помічає у дверях Віру Василівну і Любочку, що не наважуються вийти, гукає). Та виходьте вже, виходьте!
Віра Василівна і Любочка в виходять
Віра Василівна (Любочці). Іди-йди. Подзвони. (Дмитрові Миколайовичу.) Я кажу, хай подзвонить Васі.
Дмитро Миколайович. Правильно. Щоб знати — чекати чи ні.
Любочка. Не треба чекати. Сідаймо. Він, мабуть, взагалі не прийде.
Дмитро Миколайович. Як це?
Любочка. Поїхав, мабуть.
Віра Василівна. Куди?
Любочка. А він у село до матері мусить їхати — картоплю копати. Вже й з начальством домовився. Він же не знав. Я ж йому про день народження тільки вчора сказала.
Дмитро Миколайович. Тим більше треба подзвонити.
Любочка. Та нащо він мені!
Віра Василівна. Не будь такою! Він же тобі так з пропискою допомагав. І взагалі — хороший хлопець.
Любочка. Хороший-хорошнй! То ви його просто не знаєте. Міг би…
Віра Василівна. Ну йди, йди!
Любочка йде.
Дмитро Миколайович. Наші будинки будуть зносити. І в міліції не дуже хотіли прописувати Любочку у Надії Іванівни. Це ж потім зайву квартиру давати доведеться.
Віктор Олександрович (показує рукою на маленькі будиночки, церкву, садки). Невже не буде всього цього? Просто не віриться. Така ж краса! Аж очі вбирає.
Віра Василівна. Не буде. На жаль. Доживає наша Ковалівка.
Входить Стрижалковський.
Стрижалковський. Пробачте… Люба Троян тут живе? Продавщиця?
Віра Василівна. Так. Вона скоро буде. А ви, пробачте, щось хотіли? Може, щось передати? Переказати?
Стрижалковський. Що я хотів?.. Хотів… в очі їй зазирнути… Чи людські вони… ті очі… (Загнувся.) Щось я не те кажу… Ех!.. Не вмію я людей ненавидіти… Не вмію…
Віра Василівна (вражено перезирається з Дмитром Миколайовичем, Віктором Олександровичем). Що?
Дмитро Миколайович. Та це ж батько Дмитрика!.. (Стрижалковському.) Що сталося?.. Здрастуйте… Де Дмитрик?
Стрижалковський. Дмитрик?.. Нема Дмитрика!.. Нема…
Дмитро Миколайович. Що? Що? Стрижалковський (стримуючи сльози). Учора ввечері я з лікарні прийшов… А на столі… записка… "Мамо! Тату! Я не злодій. Не брав я того масла. Але довести не можу. Тому йду. Назавжди. Прощайте. Простіть. Я вас дуже люблю…" (Схлипує.)