Вася дуже любив таємниці. Але таємниці обминали Васю, вони були у пригодницьких книжках, у кінофільмах, у телесеріалах. А у житті — хоч ти лусни. У житті Васиному були тільки нудні невідомості, які ставали потім відомостями. А справжньої захопливої таємниці, від якої холоне в животі та тремтить під горлом — жодної. І Вася змушений був вигадувати собі таємниці сам. Та про це ніхто не знав. Ні тато, ні мама, ні бабуся, ні однокласники.
Тато й мама працювали на залізниці: тато у поїзній бригаді, мама диспетчером на сортуванні. Вася їх бачив дуже рідко. Квартирне питання на станції ніяк не вирішувалось, і вони підкинули сина бабусі, у рідні Завалійки, бо у гуртожитку було тісно, доглядати хлопця нікому, та й жити у селі зараз значно легше.
Бабуся теж заклопотана: і курочки, і кролі, і підсвинок, і город, — не до таємниць бабусі.
А з однокласниками у Васі стосунки не склалися. Вася з бабусею жив край села, над річкою, на відшибі. Ніхто з однокласників на цей куток не заходив. Та й норов у Васі, чесно кажучи, був важкий, некомпанійський, некомунікабельний, як тепер кажуть. У колективі Вася, як їжачок, завжди згортався у клубок і виставляв голочки. Йому весь час здавалося, що його хочуть образити, і він заздалегідь коловся на всі боки. Вразливим був хлопець. Колись він чув, як одна сусідка сказала іншій про нього: "Ти диви, батько такий гарний, і мати нічогенька, а дитя — як опеньок". Він і справді був непоказний — щуплявий, сутулуватий, капловухий, носик кнопочкою… Та хіба в цьому людські достоїнства! Ондо граф Монте-Крісто у телевізійнику серіалі теж страшнуватий, обличчя — наче корова пожувала, а який герой!
Власне, отой граф Монте-Крісто і став для Васі взірцем, кумиром. Саме графом Монте-Крісто уявляв себе Вася у своїх самотніх іграх-фантазіях. Був у "графа" і свій замок — справжній казковий замок, сповнений загадок і таємниць. Через дорогу від бабиної хати стояла скособочена розвалюха, у якій уже років десять ніхто не жив. Сусідку бабу Христю Вася навіть і не пам'ятав. Город баби-Христин із дозволу голови сільради бабуся засівала пшеницею. А вишневий садок навколо хати так густо заріс акацією, бузиною, кропивою, лопухами та всяким бур'яном, що до ґанку треба було прорубатися сапкою. Але саме оці хащі й робили розвалюху таємничим замком.
Вася, обдряпуючись, пролазив до дверей, переступав гнилий збитий поріг і потрапляв у сиру темряву сіней. Тут серце його завжди гучно калатало, бо здавалося, що з темного кутка на нього хтось дивиться.
І він поспішав зайти в хату. Там теж був присмерк, але все-таки просторіше й видніше. Біля вікна стояло іржаве ліжко без матраца, з порваною сіткою, а у кутку — дерев'яна скриня з проламаною кришкою — все, що лишилося від хатнього скарбу. Проте графу Васі Монте-Крісто цього було цілком досить. Сітку він сяк так попідв'язував, накидав сіна-соломи, і вийшло чудове графське ложе. А в скрині він зберігав незліченні графські скарби і зброю. Скарби складалися з барвистих різноколірних грошових купонів, які тато з мамою колись відкладали Васі на нову куртку, але так і не використали. Бо курток у магазинах не було. А потім ввели гривні, і старі купони відмінили. Тато їх викинув, а Вася підібрав і ввів у обіг у замку графа Монте-Крісто. Зброя теж була неабияка, майже справжня — іржавий затвор од гвинтівки, автоматний диск і кілька стріляних гільз. Все це знайшов колись Васин тато, ще як був пацаном, на узліссі у піщаному кар'єрі. Там під час війни точилися бої.
О! Скільки героїчного і благородного вчинив граф Вася Монте-Крісто, лежачи на сіні-соломі у своєму замку!
Вражені однокласники тільки роззявляли роти і заздро зітхали, а кирпата красуня Надька Пилипчук, яка завжди зверхньо пхикала, дивлячись на Васю, жалюгідно й підлесливо усміхалася: "Пробачте, графе! Я ж не знала, що ви такий герой! Я згодна сидіти з вами за однією партою. Ви ж хотіли".
А він тільки: "Ха-ха-ха!.. Я тепер сидітиму за однією партою з баронесою Волькенштейн!"
Які то були прекрасні солодкі фантазії!..
І от раптом.
Вася поїхав у райцентр по батарейки для ліхтарика. Графу Монте-Крісто без ліхтарика аж ніяк не можна!
Автобуса довго не було. І коли Вася приїхав десь аж по обіді, вони вже хазяйнували у його "замку". Їх було троє: літній дядечко в окулярах, молода жінка і хлопець років дванадцятьох, такий як Вася. Всі були у спортивних костюмах і завзято працювали: вирубували, розчищали зарості, згрібали зрубане докупи. Іржаве ж ліжко вже винесли, розібрали і склали попід сараєм. У Васі тьохнуло серце і похололи ноги, коли він це побачив.
І тієї ж миті з хати вийшов хлопець з автоматним диском і затвором у руках.
— Дивіться! — вигукнув він. — Якийсь придурок поклав у скриню.
— Ой! обережно, Ігорьок, обережно! — зойкнула жінка.
Та літній дядечко заспокоїв її:
— Не бійся! Я бачив, нічого страшного.
Кров ударила Васі в голову, і він одсахнувся за кущ, щоб його не помітили. Потім позадкував і в обхід, городами подався додому.
— А у нас нові сусіди, — сказала бабуся. — Продав-таки Тато.
Баба Христя спадкоємців не мала, і вся її маєтність перейшла на баланс сільради. Голова сільради Григорій Савович Боровий, якого люди називали Тато, усі десять років нікому баби-Христину розвалюху вперто не продавав, хоч охочі й були (гарна була місцина). Подейкували, буцімто він притримує її для якогось чи то районного, чи навіть обласного начальства під дачу. Та часи змінилися. І плани Тата, видно, змінилися теж.
— На начальство ці, начебто, й не схожі, — сказала бабуся. — Хоча і городські. Під дачу таки купили. Пшениченьку тепер сіяти зась.
Бабуся зітхнула.
Весь день Вася спостерігав за новими сусідами здаля з-за паркана.
Хлопець був чорнявий, голубоокий і стрункий. Гарненький хлопець. Надька Пилипчук на такого пхикнути б не посміла. І це ще пекучішою робило образу. "Придурок! Ну! Я тобі покажу придурка, зараза! От пожди, пожди!.." — все аж кипіло у Васі всередині. Він одразу зненавидів того Ігорка.
Нові сусіди провозилися аж до вечора. І поїхали, як уже смеркло. Прощаючись, сказали бабусі, що приїдуть за кілька днів, наступної суботи. Привезуть розкладачки, постіль і тоді, може, вже і переночують.