ЛІТЛ. Ви знаєте про це? Ви... ви читаєте її листи?
ФРАНКЕНШТЕЙН. Я мушу знати, що вона почуває насправді. Іноді вона намагається нас одурити, прикидаючись щасливою. Я казав вам про той транзистор. Ми б так і не довідалися, що сталося, якби не читали її листів і не підслуховували її розмови з цією недолугою. (В голосі його з'являються нотки виклику.) Слухайте, зайдіть-но туди самі. Будьте там скільки завгодно, питайте про що завгодно. А потім вийдете і розповісте мені всю правду. Я хочу знати, щаслива ця жінка чи вона живе в пеклі.
ЛІТЛ (вагається). Я...
ФРАНКЕНШТЕЙН. Ну, ідіть. А мені треба дещо сказати цій юній особі, цій милосердній убиЕЦІ. Я б дуже хотів показати їй труп дворічної давності, щоб вона знала, яке то щастя — смерть, смерть, якої вона бажає своїй найкращій подрузі.
Літл хоче щось сказати, нарешті мімікою показує, що він розуміє аргументи обох, і заходить до кімнати.
Сцена в кімнаті пацієнтки. Сіль вія сама. Вона дивиться в протилежний від дверей бік.
СІЛЬВІЯ. Хто там?
ЛІТЛ. Друг. Людина, якій ви писали.
СІЛЬВІЯ. Я писала багатьом. Можна, я подивлюся на вас? (Розглядає його з дедалі більшою симпатією.) Впізнала. Ви доктор Літл, сімейний лікар з Вермонту.
ЛІТЛ (уклонившись). Як ви себе почуваєте, місіс Лавджой? СІЛЬВІЯ. Ви принесли мені ціаністий калій? І ЛІТЛ. Ні.
СІЛЬВІЯ. Я б однаково не прийняла його сьогодні. Шкода було б розлучитися з таким чудовим днем. І з завтрашнім теж. Ви приїхали сюди на білому коні?
ЛІТЛ. У голубому автомобілі.
СІЛЬВІЯ. А як же ваші хворі, що так люблять вас і так потребують вашої допомоги? V
ЛІТЛ. Замість мене залишився інший лікар. Я маю тижневу відпустку.
СІЛЬВІЯ. Сподіваюсь, ви взяли її не заради мене? ЛІТЛ. Ні.
СІЛЬВІЯ. Бо я почуваю себе пречудово. Ви самі переконалися, що я в надійних руках! ЛІТЛ. Атож.
СІЛЬВІЯ. Чого я справді не потребую, то це нового лікаря. Пауза.
СІЛЬВІЯ. Чого мені хочеться — то це поговорити з кимось про смерть. Вам, мабуть, часто доводиться зустрічатися з нею? ЛІТЛ. Іноді.
СІЛЬВІЯ. І для багатьох вона стає щасливим визволенням, так? ЛІТЛ. Декотрі кажуть, що так. ^
СІЛЬВІЯ. Але ви так не кажете.
ЛІТЛ. Лікар просто не має права цього казати, місіс Лавджой.
СІЛЬВІЯ. Але чому все-таки вважають, що смерть іноді стає щасливим визволенням?
ЛІТЛ. Ну, скажімо, коли хворий не може далі терпіти біль або не може вилікуватися за жодну ціну, тобто за ту ціну, яка йому по кишені. Або якщо хворий утратив глузд, і нема надії повернути його.
СІЛЬВІЯ. За будь-яку ціну?
ЛІТЛ. Наскільки мені відомо, неможливо позичити, вкрасти або купити розум для того, хто втратив його. Якби я спитав про це в доктора Франкенштейна, він би напевне сказав, що це справа майбутнього.
Пауза.
СІЛЬВІЯ. Близького майбутнього. ЛІТЛ. Він вам так сказав?
СІЛЬВІЯ. Вчора я спитала його, що ж трапиться, коли мій мозок почне розкладатися. Він був спокійний і порадив мені, не засмічувати свою чарівну голівку такими думками. "Коли перед нами виникне ця перешкода, ми її подолаємо",— сказав мені він. (Пауза.) О господи, скільки тих перешкод ми вже подолали!
Знову кімната, де розташовані машини-органи. С віт ф сидить біля пульту. Входять Франкенштейн і Літл.
ФРАНКЕНШТЕЙН., Ви все оглянули і тепер повернулися до того місця, звідки почали. £
ЛІТЛ. І знову я хочу сказати те, що сказав на початку. Боже мій! Боже ж ти мій!..
ФРАНКЕНШТЕЙН. Мабуть, важко буде після всього цього повернутися до аспірину та пластиру, чи не так?
ЛІТЛ. Авжеж. (Пауза.) А що тут найдешевше? ФРАНКЕНШТЕЙН. Те, що найпростіше, Звичайний насос, ЛІТЛ. А скільки нині коштує серце?
ФРАНКЕНШТЕЙН. Шістдесят тисяч доларів. Є, дешевші, є й дорожчі. Дешеві — то погань. Дорогі — то просто ювелірна робота. ЛІТЛ. І скільки таких сердець продається на рік? ФРАНКЕНШТЕЙН. Шістсот, плюс-мінус кілька штук. ЛІТЛ, Плюс одне — то життя. Мінус одне — смерть,
ФРАНКЕНШТЕЙН. Якщо проблема тільки із серцем. Вважайте, ви дешево відбулися, як у вас відмозйло тільки серце. (До Свіфта.) Ану, Томе, приспіть її, покажемо гостеві, як у нас закінчується день. *
СВІФТ. Але ж лишилося ще двадцять хвилин.
ФРАНКЕНШТЕЙН. Яка різниця? Нехай поспить зайвих двадцять хвилин. Однаково завтра вона прокинеться в пречудовому настрої, якщо в нас знову не згорить транзистор.
. ЛІТЛ. Чому ви не обладнали в її .кімнаті телекамеру? Тоді ви могли б стежити за її поведінкою на екрані.
ФРАНКЕНШТЕЙН. Вона цього не хоче.
ЛІТЛ. А що, вона одержує тільки те, що хоче?..
ФРАНКЕНШТЕЙН. Вона одержала геть усе. На біса нам дивитись на її голову? Нам досить глянути на стрілки приладів, і ми будемо знати про неї більше, ніж вона о^ма знає про себе. (До Свіфта.) Приспіть її, Томе. ^
СВІФТ (до Літла). Це так само, як зупинити автомобіль.
ЛІТЛ. Гм...
ФРАНКЕНШТЕЙН. У Тома теж два дипломи — інженера й лікаря.
ЛІТЛ. Чи ви втомлюєтеся наприкінці дня, Томе?
СВІФТ. Це приємна втома, так ніби я вів авіалайнер з Нью-Йорка до Гонолулу або щось подібне. (Береться за важіль.) А зараз ми здійснимо щасливу посадку місіс Лавджой. (Тягне важіль. Машини поступово завмирають.) Ось так.
ФРАНКЕНШТЕЙН. Чудово.
ЛІТЛ. Вона спить?
ФРАНКЕНШТЕЙН. Як дитина. Залишається дочекатись нічного чергового.
ЛІТЛ. А хтось коли-небудь приносив їй засоби самогубства?
ФРАНКЕНШТЕЙН. Ні, такого не було. Але ми не дуже турбувалися б, якби навіть це сталося. Руки їй зроблено так, що вона просто не зможе навести на себе пістолет або піднести до рота отруту. Це — геніальний винахід Тома.
ЛІТЛ. Прийміть мої вітання.
Сигнал тривоги, мигтить лампочка.
ФРАНКЕНШТЕЙН. Хто б це міг бути? (До Літла.) Хтось увійшов до її кімнати. Треба глянути. (До Свіфта.) Замкніть двері до пацієнтки, Томе, і, хай там хто увійшов, ми спіймали його.
Свіфт натискує кнопку, яка замикає двері вгорі. (До Літла.) Ви підете зі мною.
Кімната пацієнтки. Сіль вія спить, посвистуючи носом. Щойно увійшла Глорія. Лякливо озираючись, вона дістає з кишені пістолет, перевіряє, чи він заряджений, потім ховає його в сумці для плетіння Сільвії. Вона ледь устигає зробити це, як з'являються Франкенштейн і Літл.
ФРАНКЕНШТЕЙН. У чім справа?
ГЛОРІЯ. Я забула тут свій годинник. Ось він. (Показує.) ФРАНКЕНШТЕЙН. Здається, я наказав тобі не переступати більше поріг цього дому.