На сірому, запилюженому мурі було багатолюдно. Під казанами великими, глибокими, але ще холодними, були розкладені багаття. Заготували і каміння. Часом униз зривалася поліняка чи уламок каменю вагою два десятки фунтів, скинуті у штовханині.
Така сила проти купки варварів. А може, знизу погрожують і не варвари, а знахабнілі скамарі?
Топер скаржився на облогу голосами тисяч і тисяч тварин. Іржали коні, блеяли вівці. Гнівний рев биків не міг заглушити жалібне мукання корів. Ніби змовившись, усі разом, задихаючись і кваплячись, горланили осли. Не місто — загін для худоби. Не лише для худоби, загін і для людей, як кожне місто імперії, піддані якої звикли збиватися за мури. Страх перед варварами загнав у Топер тих, хто не зміг чи побоявся піти в гори. В місті можна було знайти і фракійця з гирла Гебра, і македонця, який примчав назустріч варварам з-за Нестоса, стародавнього кордону між Македонією і Фракією. Втікачі стояли табором на всіх вулицях, усіх майданах. Будинковласники здавали в прибуткову оренду кожен лікоть двору і саду, брали за право черпати воду з колодязя, розпалювати вигонь, користуватися нечистими місцями — латринами.
Скільки підданих зараз у Топері? Першого дня префект Акинфій звелів сторожі коло воріт рахувати прибульців. Легіонери збилися, префект не наполягав.
Беззбройність підданих робила їх легкою жертвою ска-марів-людокрадів, які викрадали хоч трохи заможних для викупу. Уже давно міста-фортеці дали притулок довколишнім землевласникам. У селищах розпоряджалися наймані управителі, прибутки падали: хазяїна не заміниш.
Рятуючись, управителі повтікали в Топер. Відповідаючи за умовами найму, складеними нотарями, своїм тілом і його свободою за довірене їм господарями майно, управителі намагалися рятувати запаси, пригнали худобу, рабів. У місто впихалися вантажені підводи, крикливі отари, і мовчазні юрби двоногих тварин, без яких земельна власність не має ціни. З явилися раби імперії — колони зі своїми рабами, збігалися навіть серви і приписні до землі: варвари не перебирають підданими. Ще ніхто не бачив нападників скіфів. Розказували, що у них гігантський зріст, зуби людоїдів і стільки їх, як зимових вовків. Ворота замкнулися. Хто запізнився, благав впустити його. Сторожа корис-талася нагодою, прочиняючи брамини за гроші.
Нарешті з явилися і варвари. Здалеку, з висоти мурів і башт, вони мали вигляд звичайних людей, навіть маленьких, їх порахували. їх виявилося небагато. Не міріади, як передавали раніше, а сотень дванадцять чи менше. Пробувши під містом не більше половини дня, скіфи пішли геть. Префект не зважився одразу розчинити ворота: з'явилися піші варвари. Остерігаючись відомої підступності словенських скіфів, Акинфій вирішив вичекати.
Ішов четвертий день облоги. Купка піших варварів на німій мові жестів виказувала обложеним свою зневагу.
Кілька міських куртизанок, що справно платили податки, під загальне схвалення глумилися над скіфами, показуючи їм з мурів частини тіла, які прийнято ховати від ока. Без сумніву, образи досягали мети, і дикі варвари були жорстоко принижені. Потім префект наказав на мурі поставити шибеницю. Не маючи в Топері полонених з нинішніх пришельців варварів, повісили дев'ятьох злочинців з числа ув'язнених у міській тюрмі злісних несплатників податків. Логофет Топера Гордий, чоловік освічений, продекламував двовірш з Гомера:
Зашморг на шиї стягли, і смерть їх швидко забрала; посмикавши трохи ногами, всі разом затихли.
А варвари були налякані, вони металися, розмахували зброєю і щось кричали, осягаючи силу імперії.
Тоді міські коластеси-кати на очах у варварів почали відрубувати ноги, руки й голови в інших, приречених бути страченими для спільного добра. Обрубки скидали вниз. Мур залило кров'ю. Страти викликали в обложених незвичайне піднесення духу, а варвари були охоплені жахом. Вони, жалюгідна купка піших розбійників, яка відстала від своїх через варварську дурість, відступала й відступала широкою дорогою, що, йдучи від міста на північний схід, вела повз передгір'я Родопів, до гирла Гебра. Нею вони пройшли, нею гадали зникнути безкарно.
Мал перший помітив, що на мурі не залишилося більше солдатів-латників, обладунок яких росичі звикли бачити. Спішені сотні Крука й Мала пішли швидше. Вони були вже за верству від Топера, а радісні крики ромеїв ще було чути. Півтори чи дві сотні вершників вискочили з темної арки міських воріт, а слідом за ними — піші солдати. Місто, якому набридла облога, виштовхнуло їх, як зграю гончих собак.
Кінні були добровольці з підданих; кожен отримав лати і зброю з мізерного арсеналу префектури під письмове зобов'язання повернути імперське майно цілим, відшкодувавши можливі збитки.
Акинфій не бажав більше чекати. В переповненому місті не вистачало води. Влітку рівень води в колодязях спадав. Щоб хоч якось вдовольнити додаткову потребу, префект поставив варту біля колодязів, яка видавала воду. Не вистачало дров і вугілля готувати їжу. Навіть вільні і не з малозаможних харчувались зерном, борошняною бевкою і сирим м'ясом, натертим сіллю.
Ціни на хліб піднялися в п'ять разів, на дрова — вдесятеро. Єдиним дешевим було м'ясо — худоба гинула від поганої годівлі. До Топера зігнали двадцять тисяч, а можливо, більше, сільських рабів, диких, як мавпи, яких рідко коли привозили з-за нільських катарактів для розваги на візантійському іподромі. Багато хто з рабів були навіки заковані. Міські ергастули — тюрми для рабів — були так забиті, що нещасні гинули від нестачі повітря. Втрати викликали лють власників.
Чотириноге і двоноге "падло" закопували де випаде, в дворах, у садах. Гній і нечистоти нікуди було вивозити. Купи гною породили міріади міріадів синьо-зелених мух. Топер смердів, як нечищений свинюшник. Дехто вже помирав від різкого болю в животі. Боялися мору-чуми, котрі, як відомо, зароджувалися від тісноти і нечистот.
Гарнізон Топера, що ввібрав у себе п'ятнадцять застав з імперської дороги, сягав двох когорт повного складу, по триста шістдесят мечів у кожній.
Сімнадцять днів місто було в облозі страху, один день — кінних варварів і чотири — ватагою піших. Топер стікав не кров'ю, а гноєм. Пора кінчати.