Похід на ромеїв збагатив княжу скарбницю, збагатилось Поросся. На те й посилав Всеслав військо в імперію. Тепер можна ступити з миром до півночі, щоб багатством і славою взяти в росичі хвастичів, ірпичів, ужичів та інших слов'ян, які в невигідній різноплемінній розпорошеності проживають до ріки Прип'яті. За ними чи не настане пора в'ятичам, мешканцям поріччя Супою, Трубежу, Остра й Десни, йти під сильну роську руку?
Поступовим повинно бути велике діяння, аби не зіпсувати його нетерплячкою швидкої принуки. Як, чинити? Як споруджувати велике творіння не з податливого сокирі дерева, не із покірного силі каменю, а живими людьми, з живих людей? Немає такої науки, щоб дізнатись. Сам себе вчи, князю, княжої мудрості.
Багато років минуло, Всеслав знає, що хозари ожили і не буде від них спокою. Щоб відбитися, треба взяти хозарів у їхньому гнізді, в задонських степах, де град їхній великий Саркел. А коли слати військо, щоб під корінь підрізати Степ? Що раніше вершити, що згодом? Сам вирішуй, князю. Виваж розумом, перевір серцем, у душі випробуй і поклади на чисту совість.
Ось і сутінки, на заході видно вечірню зорю. Від Княжого кургану дорога до княжого двору над гирлом Росі недовга. Чи не пора перенести Княжград? Нині він залишився на околиці, а місце йому — всередині землі. Буде для Княжграда зручною гора в колишній землі триполичів, при злитті Дніпра з Десною, над берегом, де споконвік стоїть великий торг? Чи не буде? Думай, князю.
Відтоді, як повсюди через старі засіки пробилися прямі дороги, а над рівчаками перекинуто мости, і тісно, і вузько стало Пороссю. Чи давно воно здавалося великим, коли ходили плутаними стежками і таємними проходами в лісових завалах? Нині — накриєш долонею. Князя не привабили розкішні вбрання, добуті в ромейському поході. Він одягнутий в грубу пістрю роської роботи, по-слобожанськи.
Йому не потрібне ярмо кривавого пурпуру і призахідна жовтизна золота. Нікого йому дурити. Він росич.
Себелюбство не висушило Всеславову душу, не довелося йому віддатися насолоді самовдоволення, сказавши собі: "От здійснив я велике і сам став великим".
Такі росичі. Вони не обіллють зневагою інші народи, поставивши себе над усіма. У них не посіються вчення злих пророків.
Росича завжди жалить сумнів. Хоч як би піднявся він високо, наодинці із собою він знає: нема в тобі досконалості, нема, нема!
І, не вміючи захоплюватися собою, росич шукає високого поза собою і своє щастя знаходить у спільному. Такий росич, людина великої любові.
Він захоче словом, різцем чи пензлем виразити більше, ніж сил у нього, більше, ніж дозволяє матеріал. Хоч скільки б пізнав росич — йому мало. Адже й той росич, який ніби досхочу тішиться славою, в душі не вміє збрехати собі. Він знає, незавершене його творіння і не можна залишити його.
Тому, розкривши своє серце, росич стає зрозумілим усім. Й інші народи казали: "Дивіться, він близький нам, даремно ми раніше боялися його".
Росич завжди прагнув неможливого. Вічно голодний душею, він жив пориваннями. Не жив ще на світі щасливий росич, бо для себе самого він завжди залишався нижчим від своєї мрії. Тому й досягав він багато чого.
Відставши від своїх, згубившись у натовпі себелюбців, росич здавався нещасним і нерозумним. У нього немає вміння змагатися в хитрощах з людьми, впевненими в своєму праві пригнічувати інших, жити чужим соком. Взявшись не за свою справу дріб'язкової, особистої наживи, росич завжди був і обдурений, і зраджений. Такий уже росич, на самого себе він працює погано, йому нудна така робота.
Та тільки-но, зрозумівши помилку, росич скидав чужу личину, де тільки бралися в нього і вміння, й сила! Він забувся, його не мучать сумніви. Тут усе дай дорогу, аби ненароком не" зачепила ступня велета.
Такий— уже росич від народження, що збулося на березі малої ріки, яка тече із Заходу на Схід і впадає в Дніпро з правої руки.
На колишньому кордоні між Лісом і Степом...
На Русі ІІС Т.ІКІ МИНИ, 111,4 >( > М.ІДОПГО '.4(>С()І гллпої спідки
минувшини. 1 Ісмі'и сухих що можуть років
зберігати іі і." л і 111111 клинок, і маленький її ниток, і кільце кольчуги поруч шматком ппчпііспоі шкури, дерен яним брусом клаптиком одшу. Немає гір, П[>пдатних для кам'яних фортець, пічних підземель і пе нїишепиих написів.
Не було тут богін, які нпмагалн улесливої хвали в пишноті мінних храмів. Не було і владик, які наслідували богам. Прості в поводженні, хранителі небесної тверді росичів пе потребували особливої служби, вівтарів, які б красою змагалися з небом. Скромні символи— слов'янської спільноти, руські божества любили стояти на полянах-по-гостах, в стінах зелених лісів під покрівлею з вільного повітря.
Живий руський грунт в своїй вологій родючості за одне покоління людського життя безслідно розчиняв залізний виріб. Шашіль, черв'яки-деревогризи, пліснява, пожежі зжерли руські гради. Стерлися могильники. Залишки поселень змиті справжніми потопами — подумайте, скільки дощу й снігу кинуло щедре небо на руську землю лише за тисячу літ!
Стліли пергаменти, береста, дошки, дощечки і палички, на яких писали давні русичі. Нічого не залишилося, нічого.
Неправда! Під стертими часом і плугом могилами і сьогодні зберігається попіл поховальних багать, кості й речі, зроблені росичами. Під дерном знайшлися залишки погостів, градів, поселень викиднів, які виселялися на волю з-під родового гніту. Все це жило. І живе.
Немає записів, зроблених росичами, чи вони ще не знайдені. Зате є оповіді інших очевидців-сучасників, недвозначно ясні, прекрасні в своїй точності.
Хто забажає, той знайде багато незаперечних свідчень. Треба тільки трохи-трохи попрацювати, постаратися зрозуміти, оцінити і — порівняти, пам'ятаючи весь час, що не буває чудес, з нічого ніщо не народжується, немає нічого незрозумілого, нічого, створеного просто випадком чи долею.
Та марною була б праця і казкою здалося б розказане, якби поруч з усіма нами не стШ5[в-би живий велет, наш найосновніший свідок — Справа. Русі.