Доля за нього. Цим по-справжньому можна пишатися.
5
Кінь, боячись кам'яного осипу, обережно переступав, випробовуючи чутким копитом надійність опори. Тривожив запах інших коней. Хотілося руху. Відчуваючи волю вершника, гнідий заспокоївся: чекати, треба чекати.
Гладеньке море піднімалося синьо-червонястою стіною, в рівень з горами, чудесно вводячи в оману око.
Збулася мрія, збулися сни, які легко переносили Ратибора з темряви зимових ночей, із слобідської хати на береги Теплих морів. І ось він тут не в легкому леті душі, а в ЯВІ тілесного образу.
Пропускаючи військо, похідний князь дивився не на море, а на обличчя росичів. Проходячи повз Ратибора, вершники змовкали. Кожен думав — а як приладнаний сагайдак, чи добре вмостилося сідло, чи тугий в'юк і чи однакові переметні суми. Суворий похідний князь, усе бачить. Сотні стікали правим берегом Гебра, імперською дорогою, до моря.
Ратибор не шукав неладу в зброї чи в сідланні, він хотів знайти себе в молодих. Адже його часи минулися, не такий уже він, його не вабить більше мрія про чудесне. Він несе собою військо.
Його світ більший за мрію, з якою колись поплив до імперії випадковий друг Індульф-Лютобор, прус з Вовчого моря.
Блакитний степ знижувався. Під копитами роських коней уже перекочується вишліфувана хвилями галька. Уже лягло під ними слухняне море, воно рівніше, ніж найрівніший степ. Ходити б по спині таких вод, якби справді в людини була така сила, про яку колись брехав на Торжку-острові чорний ромей. Ось і море. Воно край земної тверді. Не чудеса теплих вод захоплюють Ратибора. І він думає не про це мале військо, з яким нині прийшов на берег Теплого моря. Його турбота — велике військо, великий простір.
На північ від Росі густі ліси, вузькі ріки-дороги. З Дніпра є дві річкові стежки: на Ільмень і Двіною на Вовче холодне море. В лісових нетрях, у глибоких снігах і в трясовинах боліт тоне крижана безлюдна північ. А на південь кінному росичеві вільно йти. Степ відкритий, гори доступні. Південь близько, в ньому немає безмежжя північної тверді. Потрібна сила війська.
Думалося Ратибору про те, що імперська Візантія стоїть далеко від кордону, а улюблений Всеславу Княжград на краю роської землі. Славний Княжград, як фортеця проти Степу. Так і ставився він, після перемоги. Сила війська — від сили землі. Сидіти б якнайглибше роському князеві там, де краще чути голос землі.
Далекий край моря, потемнівши, відрізався від небосхилу. Вітер біжить, порушуючи безлюдний спокій чужої солоної води. Ратибор чує гомін голосів, чує кінський тупіт. Слухняно і злагоджено йде молоде військо. Прожитими роками похідний князь вдвічі старший майже за кожного воїна. Та його тіло дужче, ніж у літо першого поєдинку, коли біля Солодкого ручаю били нападників хозарів. Чудесно ворухнулося забуте, і князь не став себе обманювати: смаглява дівчина, яка чекає його на руїнах Мізійського Неаполя, це хозаринка.
Як вітер пилюку, так чутка про роську силу змітала ромеїв з дороги, наче бог дочасно брав їх до себе на небо.
Були порожні селища з каменю за кам'яними мурами. Проте поля, які виповзали на схили передгір'їв, жовтіли майже зрілим хлібом. Сади вгиналися від рясноти плодів. Скрізь огорожі чи живоплоти з колючого тяганцю — кущі, які ромеї називають акулеатосом — держидеревом.
Росичі навчилися відрізняти щойно покинуті житла від давно занедбаних, де через розвалені дахи проросло дерево, стіни вкрилися мохами.
З Юстиніанополя назустріч військам виїжджав патрикій Кирило, нездалий полководець. Він прибув як друг, з дарами солодких наїдків, вина, оздоб. Від імені базилевса-автократора, повелителя імперії, префект Фракії запропонував Ратибору союз. Буде навіки забута кривда, заподіяна слов'янами великій імперії. Нехай слов'яни залишаться у Фракії. Фракія славиться родючістю землі і радощами життя. Слов'яни отримають уже оброблені землі, будинки, статки. їм привезуть вродливих жінок. За все слов'яни візьмуть на себе обов'язок служити у війську. Вони, як союзники, воюватимуть за базилевса, і здобич, яку вони візьмуть, стане їхньою власністю. Давня імперська практика: власкавити варварів, посадити їх на землю, задобрити. Спочатку — союзники, потім і піддані. Кирилові попередники часом досягали успіху в таких справах. Знав про таких і Малх. Тому він, перекладаючи відповідь Ратибора, на свій лад перевів мову і не позбавив патрикія надії: "Князь думатиме, князь належно обміркує твою пропозицію".
На лугах, на покинутих полях удосталь було корму для коней. Вершники для себе ловили худобу, забуту ромеями під час втечі. Тут було гірше, ніж у степу, де в дорозі брали облавами турів, тарпанів, серн. Вовки випереджали росичів і пожирали беззахисних корів, биків, кіз, овець.
Ромейські яблука, груші, сливи були більші за роські. А хліба — помітно бідніші, коротші колосом, дрібніші зерном. Тому ромейські купці так старалися на торгу брати роський хліб, думали росичі.
Ріка Нестос захищала місто Топер з трьох сторін. Круті береги, ще більше підняті фортечним муром, не дозволяли підійти до Топера від ріки. З півночі місто заступала стіна на шість людських зростів, посилена ровом. Спішені сотні Крука і Мала брали облогою Топер, який заховався у стіни, замкнув ворота, приготувався захищатися до останньої краплини крові, краплини води і шматочка хліба.
Повз Топер пролягала імперська дорога, яка з'єднувала Візантію з Македонією, Епіром, Елладою. Державна пошта, гінці якої користувалися підставами і долали шлях від столиці до Топера за три дні, а від Юстиніанополя — за один, давно сповістила префекта Акинфія про вторгнення варварів. Понад двадцять днів тому прийшла звістка про зруйнування варварами фортеці Новоюстиніани.
Протягом життя трьох чи чотирьох поколінь варвари не показувалися поблизу Топера, тому тут нікого не хвилювало звичне вторгнення у Фракію. Страх за себе виник після розгрому легіону, який оголив дорогу через Юстиніано-поль. Понадіялися на тзурульську кінноту. Загинула й вона. Сподівалися, що варвари підуть до Візантії. Пошта перестала працювати, Топер нічого не знав до появи перших утікачів: варвари вже наближалися до гирла Гебра.