— Будь мені свідком сам Сатана, якщо бог Пронесе мене живим, віднині я битимуся проти скіфів тільки з-за мурів фортеці. Адже я залишуся солдатом, бо куди мені діватися? Взяти торбу жебрака, щоб мене схопив префект чи перетворив на раба перший же власник, спіймавши на своїй землі бродягу?
Сонце мертвих — місяць — освітив утікачам дорогу до порятунку. Вони пробували ловити коней, яких теж привабила ріка. Хтось, напавши на свого, як на ворога, кинджалом скидав із сідла щасливця. Від страху билися між собою.
Інші шукали товаришів, зжившись із ними/ в казармі і в строю. Траплялися сміливці, що поверталися в поле. Вони кликали, оплакували друга, з яким уміли розділяти чашу вина, шматок хліба, жінку. Відчайдушні погуки будили тишу за три стадії від багать скіфів. А за двадцять стадій в очеретах перешіптувалися боягузи і пливли через Гебр, стараючись не схлюпнути водою.
Плакали покинуті поранені. Не чути було начальствуючих. Чи всі вони перебиті, чи, виживши, ховаються — солдатам було не до того.
Скромно сидів Мал у колі старших, хоч і сам був старший, вів у далекий похід сотню, таку ж, як і в старого слобожанина Крука. Не вдавав Мал. Він і справді був мовчазником, яких росичі поважали, вважаючи пустопорожнє слово ґанджем.
Сотник. Помислити треба: сто воїнів, сто мечів, сто списів. Сто луків — сто трупів одразу ляжуть.
Були часи, сам князь Всеслав у роські й слободі очолював одну сотню. "Недавно, гадаєш?" — запитував себе Мал. А чи давно, бо роки відлічуються справами, а не опалим листям.
Через непотрібні, забуті засіки, придатні нині хіба що лише звірині на нори, повсюди гірські дороги. Що вони знали, колишні люди! Далі за свій кон очі не бачили. Через чутки — і то не осягали широкого світу.
Мал сказав своє слово: дати передихнути завтра, а там — далі йти.
Що ще казати треба! Перепочинок — стріли зібрати, коней доглянути, собі дати раду, тіло вимити в солодкій воді. Все в своїх руках, усе в своїй волі. Добре, полонених немає. Вільно. Малові не потрібні полоненики.
Навіки запам'ятався Малові розорений хозарами погост і понівечене тіло злуватого натурою, але улюбленого пращура Велимудра. Дідуган злий був не душею, а страхом перед Степом. "Ні, тепер ми на Росі інакше живемо. З неба Велимудру видно, як струсонули імперією, наче собачам!"
Молодим слобожанином Мал самочинно пішов одвукінно на південь степовою дорогою. Після двох місяців повернувся; крім збережених коней, пригнав пару чужих. На в'юках здобич.
Міцна влада старших. Чотири місяці Мал у покару полов бур'ян на погості. Мовчав і ніби посміхався — йому щоку потяли, і шрам підтягнув верхню губу в першому пушку. Він, переправившись через Інгул, нишпорив на правому березі Дніпра. В пониззі спіймав трьох вершників. Якого племені? Хто його знає.
Ще через чотири літа Мал зник уже не сам, а з трьома товаришами. Важче стало вибиратися із Поросся. Раніше — ступив через Рось, минув Турове урочище — і бережись тільки чужаків. А тепер орали поляни на три, на чотири дні південніше від Росі, в верхів'я Інгулу й Інгульця осідали жадібні до чорноземлі прип'ятичі. Біля Орлиної гори стояли роські дозори. Не пройдеш. Вужем проповзли молоді слобожани: не з потреби, а щоб похизуватися спритністю.
Знайомими дорогами Мал провів товаришів нижче Хортиці. Через Дніпро переправилися по-хозарськи, підв'язавши козячі міхи. Пішли на схід, переправилися через біло-водий Танаїс-Дон і вткнулися в Ітиль-ріку, досі ніким з росичів не бачену.
Там молоді розвідали хозарські гнізда, зумівши себе не виявити відвагою.
Повернулися на Рось узимку, теж із здобиччю, навіть із жменею рідкісних на Росі золотих монет. На зворотній дорозі біля лівого берега Дніпра зустрілися блукачам якісь люди, що поверталися з осіннього торгу на Хортиці. Не стрималися росичі, хоча лазили в хозарську пельку за іншою здобиччю.
На тонкій шкурі, вичиненій ромейським способом, Мал привіз малюнки, накреслені свинцевою паличкою. Струмки, ріки, кургани, луги, ліси-гаї, мертві піски, солодкі озера — все потрібне, якщо доведеться йти бити хозарів. Не легкий цей шлях. За цим разом Малу була шана від росичів. Він ходив подивитися на хозарів за княжим велінням.
Коні паслися в лінивій дрімоті, щоб свіжими прокинутися під ранок. Росичі спали, поклавши голови на сідла. Табір відкритий усім вітрам. Тихі й теплі ромейські ночі, добра тут земля.
Солодка ніч, спокійна. Відлетіли табуни душ убитих ромеїв. Нічний звір, яких немає на Росі, жалібно і моторошно виє вдалині. В полі місяць кинув довгі тіні поранених коней. Коні помирають мовчки і навстоячи. Десь кличе людина. То ромей скаржиться на свою долю.
Вовчі зграї підходять і відступають. Чуючи дух людини, нашорошують на хребтах шерсть. Вартові, оточивши табір, неквапливо роз'їжджають вперед-назад, мовчки зустрічаються, облеліяні прозорою дрімотою, яка не заважає їм ні чути, ні бачити.
Руки й ноги в Асбада сковані ланцюгами. Ланцюги взяті з в юків ромейських. Така снасть є в кожному в'юкові. Солдати з Тзуруле захопили припас, готуючись захопити і варварів.
Асбадові пальці завмерли на кульках чоток. Палатійська звичка. Старіючись, Юстиніан Божественний став ще благочестивішим.
Полонений комес отримав шмат хліба, спеченого в приску, шматок кінського м'яса, обвугленого на вогні, і воду. Він житиме, давши за себе викуп. Викуп особливий — словами.
Асбад знає все про сили імперії. Нарзес залишив в Італії свою армію. А то піднімуться нові рекси італійців, нові Тотили і Тейї. В іншому разі вторгнуться франки. В іншому разі вторгнуться лангобарди. На сході, на Кавказі кордон імперії постійно кровоточить. Патрикій Кирило веде проти варварів два легіони. Це все, що залишилося від Фракії.
Охоплений жахом, з волею, зламаною тривалими годинами безвиході, Асбад, не замислюючись, не розуміючи, виказав скіфам на допиті і патрикія Кирила; Асбад не знав, що префект уже переможений. Тепер Асбад утішав себе. З тзурульською кіннотою впав один із мурів імперії.
Та імперія непереможна. Варвари з'являються, варвари зникають, а імперія пливе і пливе, як нетонучий корабель. Мури зводяться знову, варвари стомлюються ламати їх. Імперія вічна. Треба вміти зберегти себе. Буде ще і влада, будуть і радощі життя. Асбад не може спати. Згадуючи день бою, він знову бачить смерть, смерть. Скільки разів вона дотикалася до тіла. Тоді йому не було страшно. Тепер він здригався від згадок, тер чоло, щоб відігнати привид, і ланцюг бряжчить, вдаряє по обличчю. Страшно. Та його вберігає Доля, Доля.