Згодом утвердилася звичка перебільшувати геній відомих полководців. Приклад тому — репутація Велізарія. Насправді слід дивуватися їхній обмеженості. Перемоги досягалися більшою стійкістю і більшою жадібністю до здобичі одного із супротивних військ.
Гелеполі — башти на колесах.
"Треба розширити прохід, роздовбати цю благословенну щілину,— далі розмірковував Велізарій.— Але таємниця".
— Нікому ані слова,— наказав він.— Усі п ятеро повинні залишитися тут!
Полководець вийшов, і тут же в стіні з важкої тканини розсунулися складки.
Усмішка Антоніни... Жінка, здавалося, усміхалася і солдатам, і відкритій скриньці із золотом, і Велізарієвим латам, які були розіп'яті на дерев'яній опорі.
Індульфові й Антоні нині очі зустрілися. Слов'янський солдат відзначив, що дружина в полководця вродлива. Від неї приємно пахло жасмином, трояндою і ще чимсь дивним, але знайомим. А! Це запах базилиси, який запам'ятався йому з чорного підземелля палацу Ормізди. Пам'ять підказала йому й інше — якось і в Палатії Антоніна усміхнулася йому.
Повернувся Велізарій.
— Я звелів покликати Магна, Інокентія, Геродіана, Костянтина і Єйна.
Антоніна відповіла, вказуючи на солдатів:
— А цих я візьму до себе і подбаю про них. Звичайно, вона подбає про збереження таємниці. "Та чи
збереже таємницю сам Велізарій? —подумала Антоніна.— Він занадто збуджений, він уже в Неаполі".
— Остерігайся невміння тримати язики за зубами начальствуючих, особливо Фракійця,— сказала вона. Ці слова виступали ще одним кільцем у ланцюгу, який кувала Антоніна: вона ненавиділа Костянтина, прозваного Фракійцем за місцем народження.
Як і багато хто, Костянтин Фракієць вважав недопустимим для інших те, що залюбки дозволяв собі,— розбещеність. Крім того, йому було бридким втручання дружини полководця у воєнні справи. Костянтин любив поплескати язиком про Антоні нині походеньки, хоча його давній товариш по зброї сміявся над спробами викриття. Так само, як багато й багато хто, Велізарій не хотів втрачати ілюзій.
Костянтин Фракієць був відданий йому, але Велізарій, як добрий чоловік, заспокоїв дружину:
— Я тільки віддам загальні розпорядження про підготовку.
Здалеку, з акведука, червоне шатро полководця здавалося квіткою маку. Поблизу воно було велике, як будинок.
А всередині здавалося палацом. Саме про Палатій нагадало власне відбиття в довгому дзеркалі, яке промайнуло перед ним у покої з долівкою із лев'ячих шкур. Індульф встиг помітити розкішне ліжко навпроти дзеркала, а Антоніна вже вела солдатів далі. Складки сукна ковзнули по шоломах. Новий покій, і знову розступаються м'які стіни.
Низький стіл. Низькі лави, заплетені ремінням, з великими подушками, могли слугувати і ложами, і сидіннями. Це була трапезна. Солдати удостоїлися честі потрапити сюди, щоб Антоніна могла не спускати ока з них, що несли таємницю Неаполя.
— Як твоє ім'я? — розпитувала вона Індульфа.— А! Індульф! Той самий, хто своїм непослухом розгнівав Божественну? Але чому тебе звуть, як гота чи як вандала? Адже ти мовою, зовнішністю слов'янин. То ти помінявся іменем з чоловіком іншого роду! А як тебе звуть? — звернулася Антоніна до Голуба.— Звідки ти? З Ілмена?
Відчуваючи себе особливо вільним, Індульф поправив:
— Він з Ільменя, Ільмень.
Якась жінка запропонувала Індульфові чашу з теплою водою для миття рук.
— Я тобі скажу потім, чому мені знайоме слово Ільмень, хоча я неправильно його вимовила,— казала Антоніна, легко поклавши руку Індульфові на плече.— Ти знаєш, Ільмень схоже на еллінське іле — натовп, на ілло — кручу, на іллас — сплітання мотузки, на іллюс — твань, болото.
Служниця подала рушник.
— їжте все, наситіться,— запрошувала Антоніна.— їж,— звернулася вона знову лише до Індульфа.— Перед тобою, чоловіком, що носить ім'я друга іншої крові, ще багато справ. Ні, вина багато не пий. Воно спочатку додає сили, а потім забирає її. Пий краще це.
Індульфові сподобався грудний голос жінки. Вона вміла промовляти слова повільно і співучо. Індульф запив смажене м'ясо теплим узваром, який смачно пахнув селерою, лавром і перцем.
— Тепер трошки зачекай,— дружньо, як рівна з рівним, казала Антоніна.— Перепочинь. Треба вміти розтягнути вдоволення. Ти розумієш? Вина! — звеліла вона служниці.— Червоного! А тепер, Індульфе, ковтни і розкажи, де Ільмень.
— О, далеко, далеко,— відповів Індульф.— Там, на півночі,— він показав рукою.— Десятки днів дороги від Візантії. Думаю, більше сотні днів від Босфору. А звідси — не знаю...
Індульф старанно підбирав слова. У жінки були високі груди. Він відчував тепло її стегна — вона сіла поруч, не соромлячись.
— Розкажи мені, який Ільмень.
— Озеро, велике озеро... Як море... В нього впадають сто річок з ручаями. Маса рік і річок. А витікає одна.
— Бачиш, Індульфе, як просто,— казала Антоні на, і очі її сміялися.— Адже озеро це — земне око — іллос. Бог із натовпу рік, як вірьовку — іллас, зсукав Ільмень з дном з баговиння — іллюсу. Правда, як просто, правда?
Індульфу здалося, що багато чого іншого могло бути тут так само просто, як співзвуччя імені Ільменя до слів еллінської мови. Гра слів, гра голосу. Сміливість знатної жінки була для Індульфа красивою, вільною. Що йому, що вона дружина полководця? Він бачив білі зуби, лоб, гладенький, як у дитини, тінь темних вій, руки, як у мармурових статуй. Як багато ніби спільного із злобною базили-сою. Та зовсім, зовсім інше.
Антоніна розповідала:
— Ми називаємо оповіді про давнину дзеркалом істини. Ах, хто знає, де казка, де правда! Колись, багато десятків поколінь змінилося відтоді, і в Ахайї, і в Італії, і в Віфінії жили люди твого племені, морські люди співучих морів. Від них залишилося ім'я — пелаги, чи пеласги. Вимовляють по-різному. І море ж зветься пелагос. Потім прийшли зі сходу елліни дорогою, вказаною Фебом — Сонцем. Може, ми родичі, Індульфе? І що було першим — мул ел-ладських рік чи Ільмень? А знаєш ти, де я все це чула? У Божественної! Вона мудра, вона знає науки. Даремно ти образив її, гарний воїне. Ти розумний. Ти недавно покинув північ, гіперборійські ліси, і вже розумієш еллінську мову. Ох, я стримувала гнів Божественної. Ні, я зухвала. Я смиренно уласкавлювала Августійшу. А чи не просила я за родича, який народився від кохання білошкірої жінки з косами, сплетеними, як іллас, десь за мулистим Ільменем?.. Мул, мул...— Антоніна розтягувала звучання. Було в цьому і в очах жінки щось від таємної домови — обіцяна ка, поклик.— Ах, усі люди, Індульфе, брати й сестри. Немає нічого неможливого сильному, сміливому, вільному Не можливе вигадали раби і боягузи, у яких бог забрав половину душі... Індульфе... Я бачила тебе в Палатії...