1 Емілій П.— римський консул, полководець II століття до н. е. Для стародавніх письменників сім'я Еміліїв— зразок доброчесності
туємо відповідь Нарзесу. Я гадаю, ми почнемо...— вона замислилася.
Прокопій нахилив вухо до володарки. Антоніна розумна, знає Палатій, їй довіряє Феодора. Прокопій звик працювати з Антоніною. З нею легше, вона мудріша від Велізарія. Великий полководець підпише заготовлене, так він привчений.
— Ох, не забудемо! — перервала свої роздуми Антоніна.— В моєму,— вона підкреслила голосом значення цього слова,— в моєму листі для Найвищої Наймудрішої висловити думку: пророцтво Сівілли і близьке падіння аріанства. Адже Мунд був аріанствуючий. Йому не було дано визволити Італію. Перст божий! Божественна любить спостерігати за таїнними рухами волі божої. І про ворожбу Феодата... Ти, як завжди, знайдеш потрібні слова...
Землю застилали лев'ячі шкури. Босі Антоні нині ноги спиралися на величезну голову лева рідкісної масті, майже чорної. В порожніх очних ямах вставлені червоні камені, такі ж кольором, як фарбовані нігті жіночих ніг.
Який образ! У Прокопії заговорив художник. Антоні ни-на нога свіжа, як нога молодої жінки. Дружина полководця і Феодора відлиті з одного металу, не просто розумні, бездушні, брехливі і вродливі. Вони — глибокий символ! Просилося і висковзувало велике узагальнення. Церква, імперія, народи... Прокопій ще знайде пояснення. Воно необхідне. В іншому разі, яким би не був утішливим Фатум, не можна нічого побачити, нічого відчути, крім безглуздого тупоту народів по колу... По колу, по колу, сліпо, без мети, неначе дивовижна тварина, що прикута до жорен завбільшки як Земля і перемелює власні кістки. І ці великі ніби люди... Брудна піна на темних хвилях.
Прокопієві очі мимохіть зупинилися на аркуші недавно доставленого папірусу — літери склалися в слова, наповнені суті,
— Ще одна звістка! —вигукнув Прокопій.— Рекс Феодат справді втік, щоб відпливти до Візантії. Його наздогнали. Один з готів повалив останнього Амала ' на землю і зарізав. Він розпоров його тіло способом, установленим варварським звичаєм для принесення кривавої жертви!
— Отже, між готами розбрат, отже, вони ще більше
4 Амали — правлячий рід в остготів. З цього роду походив рекс Феодоріх, завойовник Італії, прозваний Великим.
ослаблені,— враз зробила висновок Антоніна. І вона повторила слова свого чоловіка: — Триклятий Неаполь!
"Справді, треба квапитися в Рим",— подумав Прокопій.
...Голоси, що залунали за нетривкою перегородкою сукна, завадили обміркувати сповіщення. Обидвоє прислухалися.
4
Індульф перший помітив Велізарія. Полководець був у хітоні з червоного сукна, підперезаному тонким шнуром. Незважаючи на холодну пору, його руки були голі по лікті, а ноги — вище колін. Він нагадував борця товстими м'язами під рівною шкірою, старанно очищеною від волосся. Не вистачало тільки олії, якою атлети натиралися перед змаганням.
Для Велізарія не минули марно роки командування багатоплемінними військами імперії. Тими самими, які хтось назвав збориськом багатомовних розбійників, ромейських мімів і фіглярів, фокусників і пройдисвітів. Велізарій умів лаятися і наказувати на тридцяти говірках. Та ісаврською мовою він володів лише настільки, щоб розважитися високим мистецтвом взаємних образ, яке виявляли Павкаріс і Зенон. А причини сварки вловити не міг.
Індульф спостерігав за Велізарієм з цікавістю, і не більше. І під час плавання, і в Сіцілії, і в поході Індульфу не довелося близько бачити полководця. Велізарій запам'ятався в день розправи на іподромі, з утомленим обличчям, з порожніми очима.
Півтора року служби в Палатії і подорож в Італію. Ще не знайшовся ключ до дверей нового світу. Незвичайне зустрічалося на кожному кроці. Про яку незвичайність говорив Індульф Ратибору на дніпровському острівці? Тоді йому мріялося інше. Із самого початку своєї служби імперії він спромагався на вчинки, значення яких не усвідомлював. Індульф не скорився волі базилиси. А що йому вродлива і зла жінка, яка поставила вимогу виконати службу ката! Так само просто Індульф дивився на велике Велізарієве лице, на м'язисті руки із золотими бранзолета-ми. Дужий чоловік, хоча й обважнілий.
Ісаври, захоплені змаганням у лайках, не помітили полководця. На батьківщині Індульфа люди не дозволяли собі кричати в присутності старших. Ромеї дикі... Сказати їм? Ні...
Враз утративши цікавість, Велізарій повернувся до Неаполя. Губи в нього стислися, широкі брови зігнулися. Підвиті кінці довгого волосся закривали вуха й шию. На чолі волосся було рівно підстрижене на палець над бровами, і обличчя здавалося квадратним. Під круглим підборіддям уже намітилося друге, але нерихле. Старість ще ховалася, наче кішка, яка терпеливо чекає здобичі.
При перших словах Павкаріса Велізарій легко вдарив його по губах, наказавши мовчати. В шатрі полководець не приховав свого збудження.
— Ти був там? Сам? Ні? Тоді ні слова! — звелів Велізарій Павкарісу, який спробував випередити свого співвітчизника.
— А ви? Ви троє лазили туди? — звернувся Велізарій до слов'янських солдатів. Вислухавши відповіді, він розстібну в на своїй руці браслет, другий; не дивлячись, відкинув кришку скриньки, оббитої залізними шпугами.
Браслети дісталися Зенону, який тут же начепив їх, по пригорщі статерів отримав кожен слов'янин. Не був забутий і Павкаріс.
З надзвичайною жадібністю хапаючи здобич, Велізарій не скупився, ділячи її. Через його руки пройшли сотні тисяч фунтів золота. Сьогодні що йому цей жалюгідний метал! Вперше він міг полегшено зітхнути. Він безнадійно засів під Неаполем — тепер йому підказували спосіб.
"Отож добро не приходить само,— думав Велізарій.— Після добрих вістей про загибель Мунда мені пропонують Неаполь!"
Усі полководці знали, що треба зруйнувати водогони обложених міст, і ніхто не чув про напад через темні труби акведуків. При облозі слід було підкопуватися під мури. Мури Неаполя опиралися на скелі, об які ламалося залізо, і були надто високі, щоб сподіватися на успіх, присунувши до них гелеполі '. До того ж у Велізарія не було майстрів для облогових машин, та ще для таких складних, як пересувні штурмові башти.