А нині Мунда немає, його військо розпорошене. Ніхто не загрожує покінчити італійську війну швидким походом. Доля за Велізарія, його зоря затьмарила Мундову зорю.
Та Антоніна і Прокопій зрозуміли, що базилевс, звинувачуючи Мунда, суворо попереджав самого Велізарія. Його невдача вважатиметься майже зрадою.
Прокопій дочитав кінець листа: поради, вияв дружби Нарзеса, побажання успіхів, згадка про благовоління базилевса, про урочисті богослужіння за армію, за знищення варварів-схизматиків. Нарешті Нарзес віддав свого друга і благочестиве військо опіці Христа Пантократора та всіх небесних сил.
Зробивши помітку про день прочитання листа, Прокопій старанно вклав пергамент між двома дошками. Велізарій показав кулак у бік Неаполя.
— Я розчавлю їх! Я перетворю їх на порох! Утоплю в гноївці!
Він нарешті втямив, що йому дали по пиці. Та що ж робити? Велізарій послав військо на безнадійний штурм міських мурів тільки для того, щоб виправдатися перед Юстиніаном. Він розумів солдатів, які не захотіли лізти на мури вдруге. Але піти не можна, залишивши сильну фортецю. Тим паче після невдачі. Погана прикмета, дух війська падає, ворог осмілів. "Хто винен? — лютував Велізарій.— Чому мені дали мало війська? П'ятнадцять тисяч! Я навіть не можу залишити заставу під Неаполем!"
Знаючи, хто винен, Велізарій не смів називати Юстиніана навіть перед своїми людьми — дружиною і вірним супутником.
— Що я, Ісус Навін, чи що, щоб зупинити сонце! — скаржився полководець.
Папа Сільверій і сенат кілька разів присилали до Велізарія таємних послів із запрошенням прибути в Рим. Місто апостола Петра чекало визволителя. Отже, готи більше не зв'язані на півночі... Тепер, охоловши від першого захвату, Велізарій був готовий мало не пожаліти за неуспіх Мунда. Ех, триклятий Неаполь! Чого доброго, готи прийдуть на виручку містові.
Відкинувши важке полотнище, що було замість дверей, Велізарій вийшов.
З тактом добре вихованої людини Прокопій спробував розважити Антоніну. "Чого треба такій жінці? —думав учений.— Плітки, але розумної..." /
— Я нагадую, благородна повелителько,— почав Прокопій,— що в списках передбачень Кумської Сівілли, які я знайшов у Тарсі, значилося між всячиною іншою, що після підкорення Африки всесвіт загине з потомством. Безглуздя, здавалось би. До того ж всесвіт не має потомства. Виявляється, треба читати з великої букви — Мунд 1. Дійсно, нині вандальська Африка завойована імперією, і, наскільки мені відомо, в Мунда був єдиний син Маврикій.
Антоніна розсміялася. Так, звичайно, Сівілла мала на увазі тільки законних дітей, виродків їй не злічити. А які все-таки останні вістки з Рима?
— Рекс Феодат при всій відданості Платону-філософу довів себе до цілковитого розладу пристрастю/до ворожби.
— Але що він робить для війни?
— Нічого. І ось чому. Він знайшов знаменитого віщуна-іудея. Вони разом відібрали три десятки однаковісіньких поросят, нарекли десятки італійцями, готами, військом базилевса і зачинили в однакових хлівах. У визначений день рекс і пророк розчинили двері: з готського десятка вижило тільки двоє, з нашого війська — подохло тільки одне...
— А італійці?—спитала, зацікавившись, Антоніна.
— Вижила тільки половина, але живі вилисіли, щетина вилізла геть.
— Для нас пречудове провіщення! — вигукнула Антоніна.— Готи будуть перебиті, як вандали. Італійська щетинка дістанеться нам. Слід нагородити іудея.
— Так, за словами вивідача, Феодат зрозумів пророцтво. Проти долі він безсилий. Тому мріє про втечу в Священний Палатій. Нас він побоюється. І все ж він зігнав свій страх на пророкові. Винагороджувати нікого.
— В останньому Феодат правий,— зауважила Антоніна.— Небезпечні люди, які вміють заглядати в майбутнє. Всім відомо, що власне майбутнє для них закрите. Тому віщуни заслуговують на зневагу, як люди, що допомагають усім, окрім себе.
Згоджуючись, Прокопій чемно схилив голову. Антоніна
Мунд — світ, Всесвіт (латин.).
гралася віялом із сіро-білого страусиного пір'я. Оправлене золотом, скріплене пластинками із слонової кості, майже прозоре, з багатоколірними камінцями на ручці, це віяло колись належало Амалафриді, доньці Феодоріха і дружині рекса вандалів Тразимунда. Амалафрида, як і її сестра Амалазунта, загинула наглою смертю. Велізарій захопив спадщину Амалафриди в Карфагені. "Спадщина Амала-зунти чекає своєї черги",— думав Прокопій.
Частина шатра, яку займала Антоніна, була повна згадок про походи. Ліжко з особливого дерева, яке не мало назви в еллінській мові, з багряними і чорними волокнами, перевитими, як гніт, з ложем із пружної шкіри, вичиненої якимось надзвичайним способом. Сінники легкі, роздуті, наче повітрям. Покривала із старовинної тканини з витканими орлами, лелеками та червоними фламінго. Все це пливло з Карфагена у Візантію, потім в Італію. Скрині, пооббивані горбкуватою шкірою крокодилів, і сумки з плямистої зміїної шкіри — здобич Сходу. Столики восьмикутної форми, крісла з різьбою, що повторювала символ шестикутної зірки... І посуд, який служив колись культу богів, а нині вживаний розпусною жінкою для зберігання ароматів, порошків, жирних утирань...
Тканини, розписані зображеннями фантастичних тварин і небувалих квітів... Прокопій думав про незмінність буття. Такими ж були намети куртизанок, яких тягали з собою якийсь Лукулл, Красс чи поважний Фабій, шанований Сціпіон і навіть високоморальний Павло Емілій 1 Прокопій не вірив у прославлені доброчесності. Він знав, як пишеться історія. Якщо вже такі кафолійські полководці!..
Ніхто не змінюється. Час тече рікою серед людського буття, нерухомого, як каміння. Християнський солдат так само ґвалтує і грабує, як його далекий попередник. Війни, хоч які б пишні слова дзвеніли, завжди замислювались для грабунку. Чи варто було пролити стільки крові, набрехати вище гір про совість, спільне благо, душу, бога, вічне блаженство, щоб поміняти легіонного орла на знак хреста!.
Єдиною втіхою для мислячої людини, знову запевняв себе Прокопій, виступає віра в Фатум, як у неосяжний закон, що визначає долю людей. Доля — це рівновага, людина — піщинка на її терезах.
— Візьмемося до справи,— сказала Антоніна,— і заго