Здається, вона сказала —"мій Індульфе"?..
Лампади, наповнені горючою нафтою, вдалося повісити на кинджалах, вткнутих у шви кладки акведука.
Стародавні будівники намагалися споруджувати навічно свої акведуки. Ні італійці, ні інші не звикли ремонтувати споруди, отримані в спадщину. Та й вода заповнювала трубу не більше третини її висоти. Днище було міцне, затягнуте дрібними часточками піску, склеєного намулом.
Якби на башті Неаполя знайшовся уважний захисник, він міг би помітити клинок, що висунувся на добру долоню із спини акведука. Та обложені були такі ж безпечні, як і обложники. Над усіма Доля розпростерла свої ніжні, свої рятівні крила, дозволяючи солодко спати до хвилини, відомої тільки їй.
Трьох слов'ян—Індульфа, Голуба і Фара — та ісавра Зенона, з допомогою яких Велізарій сподівався заволодіти Неаполем, споряджав Костянтин Фракієць. Наперекір ніби слухняно сприйнятій пораді дружини ВеЛізарій зміг покластися тільки на її ненависника. Решта ще менше, ніж Фракієць, здатні були і зберегти таємницю, і знайти придатне для довбання каменю знаряддя. Очевидець, най-освіченіший чоловік у таборі і один з найосвіченіших людей в імперії, Прокопій зумів записати лише, що "...не сокирами і топорами, щоб шумом не дати знати ворогові, а якимсь залізним знаряддям вони безперервно шкребли скелю..."
Ніби скелі загалом тешуть топорами, як дерево. Ні начальники, ні солдати, ні освічені люди в імперії ніколи не працювали, вони навіть не бачили, як це роблять. Вільні люди не почували образи свого тіла і розуму фізичною працею.
Костянтин Фракієць, колишній моряк, додумався зібрати на кораблях кілька десятків доліт і стамесок разом з дерев'яними молотками, якими користуються суднові столяри.
Зенон першим же ударом розбив ліву руку і прокляв скелю. Його покликання воювати, а не довбати, як дятел чи куплений раб.
Ісаврові доручили стежити за освітленням, і він, бурмочучи, обсмоктував пальці, з яких сочилася кров. Робота лягла на плечі трьох слов'ян. Спочатку слов'яни взялися обколювати верх скелі на всю ширину. М'який стук дерев'яних ковбичок не викликав відлуння в кам'яній трубі, зате вістря заліза швидко тупилися об твердий камінь. Стамески сідали від кількох ударів, вістря доліт викришувалися. Довелося обмежитися проходом шириною на людину в панцирі, зі щитом і зброєю. Теж велика робота. Скелю треба пробити до приходу ночі, бо світло лампад стане видно крізь щілини.
Коли сонце почало хилитися до заходу, залишалося чимало роботи. Шар каменю ніби став м'якшим, легше кришився. Кілька ударів, і Голуб підхопив руками великий камінь, відрізаний зверху. Індульф, трохи зігнувши голову, переступив через поріг.
— Усе зроблено,— сказав він.— Тут доведеться стати комусь із начальствуючих, щоб попереджати про поріг.
— І щоб ромеї не шарахнулися назад,— посміхнувся Голуб.— Ти перепочив,— звернувся він до Зенона.— Тепер піди туди. Роздивися. А раптом там яма, прірва? Розумієш? Тоді ми даремно старалися. Всі полетять у дірку, і Велізарій забере в тебе браслети.
Індульф, посміюючись, перекладав слова друга.
— Він не наказував ходити туди,— швидко відповів Зенон.— Ми подарували йому прохід, за це він дав нам золото.
Зенон не помітив, що, тільки стало можливо пролізти в щілину, Фар устиг цим скористатися. Він розвідав трубу на п'ятсот кроків.
— Отож, отож, правильно ти думаєш, мудрий чоловіче,— глумливо погоджувався Голуб.
Він насміхався над усіма ромеями одразу, особливо ж над Велізарієм. Полководець не додумався сказати, щоб перевірили, що діється далі в цій щурячій норі. Адже могла бути там і друга перешкода, друга скеля.
— Та все ж піди,— підштовхував Голуб ісавра.— Ти ж додумався перший, перший і йди. Тобі дадуть ще два браслети.
— Ні,— рішуче зрікся Зенон нового подвигу. Думка про акведук з'явилася в нього випадково, він підігрівав себе мрією про добрячу винагороду. Але тепер, після ходіння, після стуку! Зенон не мав бажання ковтати у темряві залізо готських сарисс. Він почав злитися. З непевного становища ісавра виручив прихід Костянтина й Павкаріса.
Усіх начальствуючих, крім Костянтина, Велізарій відпустив з наказом:
— Наробіть якомога більше драбин. Я зважуюся на один винятковий захід цієї ж ночі і не хочу, щоб Неаполь насторожився. Нехай готують драбини непомітно і закінчать до другої чверті ночі.
Бачачи, як спохмурніли обличчя, Велізарій пообіцяв:
— Не сумнівайтеся. Я придумав новинку. Хоча це зовсім не штурм, але для успіху треба мати багато драбин. І — таємниця, таємниця, таємниця! Я боюся навіть цих стін,— він показав на сукно власного шатра.
Хоча Велізарій був наділений званням і всіма правами головнокомандування, начальники, зобов'язані йому скорятися, призначалися базилевсом, без волі якого їх важко було позбутися.
Базилевс Юстиніан зробив багато великих відкриттів, і всі в одній галузі: як триматися за Владу і як її зміцнювати. Скінчилася захоплююча гра, що тривала в імперії століттями, гра, в якій для полководців і армії кулями були імператорські голови. Тому Велізарій не стільки наказував, як переконував і вмовляв /своїх підлеглих. Небезпечна для Влади єдність війська була мудро зруйнована. Вже нікого не дивував полководець, котрий обіцяв солдатам перед боєм малі втрати і велику здобич. У тяжкі хвилини жердини, обчіпляні коштовностями, замінювали знамена. Солдати, зближаючись з противником, озиралися на блискучі виставки, які полководець показував, мов гравець, від якого вимагають викласти на стіл оголошену ставку. Зовсім не замислюючись, так само природно, як в інші часи інший полководець наказав би, Велізарій намагався поставити своїх підлеглих перед необхідністю діяти і розпочав з недомовки. Не розкриваючи плану, він позбавляв себе свідомих помічників, та зате позбувався довгих суперечок і сумнівів, які могли зірвати справу.
Досі про таємницю знав лише Павкаріс. Відпустивши всіх начальників, Велізарій залишив одного — Костянтина Фракійця, відкрився перед ним, дав доручення. І тут же послав за улюбленим Юстиніановим полководцем Бессом. Велізарій особливо остерігався цього літнього варвара, з голови якого імперський шолом стер останню волосину.