Лена (про себе). Боже мій..; Віра. Ну добре, добре, ляжте...
Орест. Яка чарівна краса... Невже я її ніколи не побачу...
Лена. Любий... Яке щастя. (Притулилась в кутку, приклавши обидві руки до серця.)
Орест. Вона з'явилася з темряви... коли спалахнуло світло. І мені здається, що й зараз... якби запалити світло, вона б з'явилася знов, така ж осяйна і прекрасна... Але чо-гось'мене хилить до сну... це, напевно, від ваших крапель... Дивись... (Уже крізь сон.) Це ж вона стоїть там в кутку! Налякана... тремтяча... (Падає на подушки й поволі засинає.) Люба!..
IV
Віра (розгублена, стримуючи сльози). Він любить... він любить її, іншу! Кращу за мене... (Нервово засмикує завісу алькова І йде на середину кімнати.) Любить, не знаючи навіть, хто вона... (Таким же нервовим рухом вмикає світло і відступає, вражена, побачивши Лену, що стоїть нерухомо на тому ж місці.) Лена!
Пауза.
Віра. Ви все чули? Лена. Так.
Віра. Ну що ж, радійте, пишайтесь! Він вас любить, згадує, мріє про вас! Псіхея!
Лена. Віро, що з вами? Звідки цей тон! За що ви сердитесь?
Віра. Де вже мені рівнятись з вами. Лена. Віро!
Віра. Ви ж красуня, принадна, захоплювали митців красою. Не дурно ж Юліан Лаврентійович теж захопився вами. Псіхея!
Лена. Та постривайте ж, Віро! Ну, нехай так, але що ж я вам зробила?
Віра (не слухаючи). Ви виникаєте, як сяйво, з'являєтесь, як Псіхея, ледве прикрита серпанком. Де ж йому встояти перед красою, що відкрита для всіх очей!
Лена (спалахнувши.). Віро! Ви можете на мене сердитись, але не маєте права ображати! Це був мій хліб, моя чесна праця...
Віра (опам'ятавшись). Простіть мене... Але що ж робити, коли я його так полюбила. (Безпомічно опускається в крісло й закриває обличчя руками.)
Лена (підходить до неї й кладе руку на плече). Але ж ви... Боже мій! Як це ж я не догадалася одразу! Значить,
ви нічого не знаєте? Ну, звичайно... Ви ж пішли з дому раніш, ніж я приходила до вас...
Віра (з тривогою). Що таке? Що сталося?
Лена. Цей юнак... Що приходив до вас поранений і що зараз тут... Це ж Орест... син вашої матері...
"Віра (скрикує). Що таке? (Встає вражена.) Орест?..
Лена. Ну, так! Невже ж ви цього не знали?
Віра. Орест... Це Орест? Син моєї матері? Син моєї матері, що відштовхнула його від себе... Син моєї... (Зрозуміла.) І значить, мій брат! Мій брат! (Падає в крісло, здригаючись від ридань.)
Лена. Ну, годі-бо, заспокойтесь... бідна... Як дивно. Обом він приніс тільки горе. Матері за те, що відштовхнула його, не знаючи. А цій — за те, що покохала, не знаючи...
Віра (схоплюється й обіймає її, плачучи). Мій брат... ось чому, ось чому мене так поривало до нього... І він казав... ви така добра... і ніжна... як сестра... а я... а я думала... Лена ніжно голубить її голову.
V
Тихий стукіт у двері. І зараз же входить Євгенія.
Лена. Нарешті! (Обережно садовить Віру в крісло й поспішає до Євгенії.) Нарешті... Євгенія. Де Орест?,
Лена (вказує). Там. Він спить. Ми обидві вартуємо біля нього. Ви ж'знаете... Він був у Любовицької. Але вона його не впізнала, не прийняла... не вгадала серцем матері.
Євгенія (гірко, про себе). А я? Так, я знаю. Бідний Орест... Хіба я краща? (Похилила голову.)
В і р а (що перестала вже плакати і схвильовано дивиться великими очима на Євгенію, готова кинутись до неї). Боже мій... це ж вона... ,
Лена (ніжно торкаючись руки Євгенії). Ну, годі-бо... Не хвилюйтесь, Євгенія Йосипівна.
Віра (скрикує). Євгенія!
Євгенія. Хто це? Ця дівчина?
Лена. Віра. Сестра Ореста.
Євгенія. Сестра Ореста? Дочка Любовицької?
Віра (підводиться й підходить до Євгенії). Ні!, Сестра Ореста, але не дочка його матері. Сьогодні вночі я пішла від неї. Пішла; бо вона вигнала з дому Ореста!
Євгенія (насторожено й хмуро). Але ж вона не знала, хто він... (Про себе, з мукою.) А я знала...
Віра (палко). Тим гірше! Кожен, хто б'ється за вітчизну — мій брат! А він же був хворий, поранений, шукав притулку і материної ласки...
Євгенія (так само). Материної ласки... Чи ж дала я йому... цю ласку?..
Віра. І горе тій жінці, що вижене сина з дому!
Євгенія. Горе... (З мукою.) Горе...
В і р а. І тепер... і тепер я ваша дочка! Чи візьмете ви мене, люба, дорога моя мамо? (Бере і цілує руки Євгенії.)
Євгенія (глибоко зворушена). Бідне дитя! Ви ж не знаєте, хто я... і що зробила... (Береться за серце й втомлено опускається в крісло.)
Лена гасить люстру і йде до алькова.
Віра (вмощується біля її ніг, дивлячись на Євгенію з гарячим співчуттям). О, ні! Я давно вже знаю й люблю вас, Євгеніє! Ось уже п'ять років, як я бережу кожну книгу, кожну газету, де написано про вас, про ваше прекрасне життя. І як ви вчилися літати, і як билися з фашистами в Іспанії... і як були тяжко поранені біля серця і кинули через це літати... (Голубить її руки.) А про те, як любили й виховували Ореста і віддали йому все життя... про це не було в газетах. Але про це я взнала від матері і вже тоді зрозуміла все і повірила вам, а не їй.
І так сидять вони в півтемряві, дівчина біля ніг жінки, на яку вона дивиться з благоговінням, розмовляючи тихо й стримано, немов розповідаючи багато разів передумані думи. А в глибині кімнати — проміж завішеним вікном і закритим альковом — стоїть друга, теж заглиблена в думки дівчина, прислухаючись до тепер уже рівного дихання сплячого.
Євгенія. Так... я віддала Оресту все, що сама вважала за краще. Може, він бачив мало ласки в моєму домі. Я була більше бійцем, ніж жінкою... Ось чому я так боялася, щоб він не пішов до Любовицької... Вона могла б купити його ласкою... Для неї це була недорога ціна...
Віра. І вона її пошкодувала.
Євгенія. Це була її помилка...
Віра. Не помилка, а скупість. Ласку матері не можна берегти лише для сина і тримати під замком, як золото. Тоді вона стає ненавистю для людей.
Євгенія; Я ж не мала цієї*щедрої плати, яку так легко, так радісно давати. Ласка згоряла у мене в серці... він же знав лише суворий обов'язок. Зате не було мужньої радості, якої б я не ділила з ним. Літак був його колискою... Йому минало п'ятнадцять рокір*.коли я літала через океан, сімнадцять, коли я билася в Іспанії... І скрізь він був зі мною. Він не знав моїх поцілунків, але я пестила його в огні... в огні, де гартуються герої.