Дрозденко. Та бог з тобою, ти ж ледве ходиш.
Орест. О ні. (Усміхаючись.) Це, мабуть, тому, що я од-вик ходити по землі. (Вже серйозно.) І справді, це не так легко, майор, стільки доріг, стільки вулиць, а як важко знайти правдивий шлях. Яка різниця в повітрі, та й взагалі на фронті, гам усе зрозуміло,'де друзі, а де вороги.
Дрозденко. А хіба тут не зрозуміло? Хоч би й в тому домі, де ми щойно були.
О р е с т. Ви гадаєте? Ніколи не судіть за першим враженням. Та й яка мені користь, якщо я не пізнаю, що ця жінка нікчемна, порочна, зла? А що, коли її доля,— та що там доля — її кров сплетена з моєю кров'ю? Як пізнати правду в тісноті земних вулиць, коли їх не бачиш зверху? Можна блукати все життя і все ж н.е знайти виходу...
Дрозденко. Ну, годі-бо, заспокойся, ляж. Вранці все стане ясним.
Орест. Так. Скоріше б уже ранок! Будь проклята ніч, в яку я кинувся так нерозумно! Ніколи не прощу я собі цієї помилки. Втекти від ясного дня, де все було правдиво й чесно, відштовхнути гаряче серце, що билося для мене одного, і кинутись в ніч, шукати зрадливих мрій та забутих снів. Бідна... що вона думає зараз, сама, покинута, хвора... (Підводиться.) У вас є мати, майор?
Дрозденко. Аякже, є така собі, старенька.
Орест (розсуваючи завісу і стоячи в просвіті). Л чого це так страшенно до сну хилить... аж стояти важко. Ви з нею ніколи не сварились?
Дрозденко. Щодня. Чого, каже, й досі не одружився. І в бога не віриш.
Орест. Ви, мабуть, чудовий сил, майор... І мати, мабуть, у вас чудова... Вона розсердиться, а ви її цілуєте в зморщені щоки... Хіба мати може скривдити...
Дрозденко. Ну, звичайно... їй самій серце попечене.
Орест (вже за завісою). І як ще попечене... А... я... А ось я (перемагаючи сон), як дурень, як останній дурень... побіг від неї блукати в нічних заулках.
Дрозденко (дивиться на завісу). Ну, так і є, вже спить. Навіть роздягнутись не встиг, як слід.
Орест (з алькова, уві сні). Мама!
Дрозденко. Матір кличе... бідний.
Орест (так само). Невже ви не розумієте? Це ж був дім моєї матері... І я там народився. Це ж знає кожен цвіркун за грубкою.
Дрозденко. Марить... А ще в госпіталь не хоче. От задача. Що ж тепер робити? Як же його лишити такого?
Орест (так само). Але я не хочу туди йти... Я повернуся до тебе... моя бідна, гірка, сувора.
Дрозденко (дивиться на годинник). Без чверті дванадцята... А я ж мушу бути в двадцять чотири ноль ноль, через 15 хвилин. Може, когось попросити? Подзвонити хіба Євгенії? (Бере зі столу і дивиться документи Ореста.) Що таке? Орест Пряхін... Орест Пряхіи! Так це, значить, він — син Євгенії! Який дивний збіг! А вона ж... А, їй-богу', в мене весь час ворушилась думка, чи не він це часом! Ну, ну!
II
Легкий стук в двері.
Орест (крізь сон). Хто там? Це вона, Псіхея... Дівчина з прозорими крилами...
Дрозденко( відчиняє двері. Входить Лена). Лено! Якраз до речі! Ви до нього? Це ж, виявляється, Орест. Я знайшов його на вулиці, потім розповім, а зараз дуже поспішаю. Він спить. Але як ви довідались?
Л е н а. Я була в Любовицької, і ще в двох готелях... аж поки натрапила на слід... Боже, який жах на вулиці! Як я бігла в темряві, під розривами, сама...
Дрозденко. А хто такий Любовицький?
Лен а.Так це, значить, ви його знайшли? Ну, що з ним? Як його рана? Може, подзвонити Євгенії?
Дрозденко (дивиться на годинник). Я дуже поспішаю... як добре, що ви прийшли. Звичайно, подзвоніть. Він спить, але весь час говорить крізь сон.'Вранці я забіжу. Бувайте! (Швидко виходить.)
Лена (сама). Яка химерна ніч... Євгенія, Орест... дві матері... І раптом Івлєв і ця картина,.свідок минулих страждань. (Безсило опускається в крісло.) Скільки гіркоти в цих спогадах. Псіхея... (Підводиться.) І справді, чи не так, як Псіхея, бігла я зараз вночі и, крізь пекельну бурю вогню, щоб знайти невідомого юнака, що став мені дорожчим за життя... (Задумалась.)
III
Знову стукіт у двері, і зараз же входить Віра. Віра (вражено). Лено!, Лена (вражено). Віро! Тут, в такий час? Віра. Ах, коли б ви знали, що сталось! Я кинула матір і наш дім, я прсварилась з нею за.те, що вона...
Лена. Я все знаю. Тихше, він2 спить.
Віра (стишуючи голос). А зараз я зустріла цього майора... він сказав мені, де шукати... А ви теж його знаєте? Ми будемо вартувати по черзі, добре? (Знімає шинель.) Майор каже, що він марить. Треба чогось наготувати на випадок, якщо він прокинеться. (Дістає з торбинки якусь пляшечку, наливає в склянку воду і кілька крапель мікстури.)
Орест (крізь сон). Це вони... це вони, ворожі круки... бачиш, скільки їх.
Віра. Чуєте? Треба загасити світло. А, тут є синя лампа, (Вимикає люстру й запалює синю лампу.)
Лена. Я піду подзвоню додому, щоб мене не чекали.
Віра. Добре, подзвоніть... (Сумно.) А мені немає куди дзвонити...
Лена. Здається, в коридорі є телефон. (Виходить.)
Віра (підходить до алькова і; відсунувши трохи завісу, дивиться на Ореста). Бідний... любий... Я навіть не знаю, хто він і як його звуть. Я його бачу вперше в житті... але дивна річ... мені здається, що я давно, давно його знаю... і люблю. Люблю так ніжно. Немов Псіхея в тій чудовій картині. Вона теж не знала, як звуть її любого, на якого дивилась вночі...
Орест (крізь сон). Псіхея!..
Віра. Боже... він все чув. Я його збудила.
Орест (підводиться напівнепритомний). Хто тут? Хто тут? Це ти, Псіхея?
Віра. Ляжте, заспокойтесь, вам не можна хвилюватись. І голова гаряча. Ляжте, ще ніч.
Орест( спокійно). Все одно, іранці я мушу летіти. Ворог оточує місто. З Заходу сунуть його літаки, закриваючи сонце чорною тінню своїх крил. їх треба прогнати, цих круків.
Віра (подає йому склянку з краплями). Випийте крапель. У вас жар.
Орест (слухняно бере і п'є). А, це ви, Віро... Спасибі. Яка ви добра й ніжна, немов сестра. А де ж вона? Мені здає-, ться, що я чув її голос крізь сон...
Віра (вражена). Хто?
Тихо й нечутно увійшла Лена і спинилась, слухаючи,
Орест. Ця дівчина. Я не знаю, як її звуть. Дивно, що я забувся спитати в неї її ім'я. Я її бачив один раз в нашому ' домі, коли спалахнуло світло... Вона перев'язала мені рану.
Віра. Ви забули... це я перев'язала.
Орест (пригадуючи). Ні... ви потім, а перша вона. Я ж казав вам, вона з'явилась із темряви, немов Псіхея на тій чудовій картині... то це ж і була вона... така ж прекрасна і легка, і так само з флаконом— в руках...