— Де там спати! Он яка вже пізня пора, а глянь, під дворами тільки вогники цигарок світяться. Всі чогось ждуть... А чого ждати?
А ще далі під розлогим явором чути в юрбі глухий, з бухиканням голос:
— У п'ятому році... Кхи-кхи!.. Вчили пана й куркулів, та мало... Кхи!..
— Воно ж, як кажуть,— озивається дідок,— панам косять, а собі хліба просять. Я сьомий десяток живу...— і урвався голос, бо у вулиці з'явилася невідома постать.
Придивилися до неї, спитали:
— Це ти, Іване?
Парубок мовчки підійшов до гурту.
— Що воно панові снитиметься цієї ночі? Не знаєш?
— А звідки ж мені знати, які сни панам сняться у такі ночі!
— Обдурив народ, скривдив, і немає на нього управи, і пожалітися нікому...
— Дайте закурити.
Хтось простягнув Іванові кисет.
•— А на молотьбу він із сусідніх сіл людей наймає. Може, ще й тих обдурить...
— Не чув, яку плату кладе їм пан?
— Не чув... Та й не прийдуть люди звідти... Ми вже домовилися з ними... Ніхто не прийде... Так скирти й стоятимуть на йолі... А цитьте!..
Почувся кінський тупіт.
— Стражники. Чують, що не звичайна сьогодні ніч. Бач, гасають, мов навіжені пси, панське добро стережуть... Ну, стережіть, стережіть...
— Ой, що ж тепер буде? Та це ж знову в слободу приїдуть козаки... Людей катуватимуть...
— А що, діду, наша правда зверху?
— Про це здавна відомо, що маленька правдонька всі неправди переважить... Горить... Добре горить...
Через кілька дворів тривожно гукала дружина свого чоловіка:
— Ой Романе, та не стовбич же ти біля тину, ховайся до хати!
— Тю, дурна! — почулось у відповідь.— Чого ти боїшся? Треба ж подивитися, чи то скирти підпалено, чи, може... панські хороми?
У церкві вдарили на сполох. Часті й тривожні удари дзвонів линули в темні вулички принишклої слободи, але ніхто не вибігав з дворів, як це було завжди, коли траплялася пожежа. Зараз люди лишались біля своїх домівок і тільки стежили за вогнем, що, розгоряючись, захоплював собою все більший простір неба.
— Здорово палахкотить.
— Знатиме пан, як народ дурити.
— Дивіться, дивіться... Тож іще десь люди не дрімають.
— На хуторі горить...
— Може, Трохимові Паливоді хтось віддячує?
— Його хутір, здається, правіше буде.
— Нічого, доберуться колись і до нього.
— А я пожеж боюсь... Ото як гляну на вогонь, так у мене все й колотиться від страху.
Наче маки багряні зацвіли, так засяяли серед ночі факели. Калатаючи дзвониками, мчав четверик коней з пожежним насосом. На передку стояв розхристаний парубок і, нещадно б'ючи коней батогом, кричав у темряву ночі:
— Бере-жи-ись! Гей, бережися-а-а-а!..
Коні ввірвалися на міст, загупотіли копитами по дерев'яному настилу, звернули потім у темну вулицю.
— Бережись!.. Гей, бережися-а-а-а!..
Несподівано на дорогу вибігла людина і, піднявши руки, закричала:
— Зупиняй коней! Зупиня-а-а-а...
Полум'я факелів освітлювало темну вулицю і самотню в ній людину. Та хіба ж можна було зупинити коней, що мчали, гнані батогами, мов навіжеиі.
— Бережись! Бережи-и-и-и...
— Стій! Не пущу! — відгукнувся голос, і Наталка скрикнула:
— Іван... Це Іван... Я по голосу...
Не вагаючись ані секунди, дівчина помчала до свого милого. І коли б не схопила вчасно парубка за руку та не смикнула набік, хто знає, може б, лежав він зараз серед дороги, збитий кінськими копитами...
— Божевільні! Куди поїхали? Куди їх понесло? Хай горять панські скирти, панське добро! Хай пам'ятає пан народну помсту!— говорить услід пожежникам Іван Бережний.
— Ой Ваню, голубчику мій, ходім!.. Ходім звідси,—промовляла з тремтінням у голосі Наталка.— Ти ж себе губиш... Ти ж біду на себе накликаєш... Отямся!..
Але він немовби й не чув її слів, не зважав на неї.
— Треба спинити водовозів. Жодної діжки... Іди, Наталко, йди, будь ласка, не заважай мені...
— Не піду! Нікуди не піду від тебе. Коли вже на те пішло, я теж з тобою буду разом.
Вулицею біг якийсь чоловік, несамовито вигукуючи:
— Пожежа... Пожежа!..
Не встигли люди сховатись у двір, як круто біля воріт зупинилося двоє вершників.
— А це що тут за зборище! Розійдись!
— І покурити не дадуть,— сказав хтось невдоволено. Один з вершників помчав далі і біля криниці налетів, мов
той коршак, на жінок.
— Розходьтеся, баби! Дня вам мало, що вночі по воду вас чортяка носить. Роз-зійди-и-ись!..
Почувся брязкіт відер, крик: "Ой лишенько! Конем задавить!.."
Люди ховалися по дворах, але не заходили до хат. Той примостився біля тину, а інший коло хвіртки, а ті двоє стали під тополею і звідти зорять на спорожнілу вулицю. А з сусіднього двору озивається до них жіночий голос:
— Ще не йдете спати?
— Де там спати, коли душа не на місці.
— Чоловік, не повернувся?
— Нема.
— І мого нема... Пішов... А куди пішов?.. Чого пішов?.. Оце жду його, виглядаю...
Розмова урвалась, бо знову промчало вулицею кілька стражників.
— І де їх стільки набралося?
— З повіту, певне, прибули. Відчувають, собаки, що панської кривди народ не простить...
Скрипнула хвіртка у Коваленків, вийшла за ворота Мар'яна, сіла на лавці, а з хати вже гукає до неї стривожена мати:
— Дочко, зайди у двір.
— Нічого, мамо, не турбуйтесь! Я трохи посиджу.
— Яке там сидіння опівночі... До Мар'яни підійшла Наталка.
— Бачила, скільки їх промчало зараз?
— Бачила.
— Вдома не можу бути. Чогось мені страшно. Мати ще вдень пішла до тітки в сусіднє село, а я одна...
— То залишайся у нас. Разом будемо спати. Посиділи. Помовчали.
— Ти, Мар'яно, Івана бачила?
— Ні.
— Так боюсь за нього.
— Я теж боюсь... за Максима.
Знов замовкла, бо з ближнього провулка вискочив на баскому коні вершник. Кілька секунд гарцював на роздоріжжі, а потім швидко зник. З сусідньої вулиці линув тільки затихаючий тупіт копит. Наталка спитала:
— Він уже тебе посватав?
— Посватав...
І завмерли обоє, притиснувшись одна до одної, бо вулицею повз них промчав верхівець і другий, а третій осадив коня проти дівчат.
— Це хто тут так пізно догулює? — спитав п'яним голосом Брага. Та в цей момент через тин переплигнув сусідський собака. Кінь сполохався, помчав мов очманілий і за кілька секунд зник з очей.
Наталка, схопивши подружку за руку, промовила:
— Ой господи! Поглянь, Мар'яно... Горить...