— Чого ж ми будемо ждати? Ану ходімо до його хоромів та розбудимо...
І пішло їх кілька косарів, а ми вже за ними слідом. Коли ось з'являється слуга, оглядає нас, похитує головою. "Ой люди,— каже,— краще б вам сьогодні не турбувати пана, бо з похмілля у них буває поганий настрій".
А Максим тоді вийшов наперед і відповідає за всіх: "Нам,— каже,— байдуже, який настрій у пана. Хай народу заплатить що слід, як домовлялися".
Бачимо, виходить і сам. Очей не видно, тільки щілинки блискають. Оглянув Максима з ніг до голови та й питається:
— Тобі чого треба?
А Максим йому й викладає все. Так, мовляв, і так, ми в поле виходили жнивувати за п'ятий сніп, чому ж розраховуються з нами чотирнадцятим снопом? Ми хочемо знати, чи ви збираєтесь доплачувати людям за їхню працю?
— Ти хто такий будеш? Може, це ти і є Максим Діброва?
— Ну, Максим... То й що з того?
— Та нічого... Чув я про тебе від свого економа, а тепер ось на власні очі побачив, який ти є. Бунтуєш, значить, народ? Підбурюєш проти мене? — А сам пап аж на виду міниться.
— Ми не бунтуємо, а тільки домагаємося свого, заробленого... Отож хочемо знати, коли ви заплатите?..
— Геть! — закричав пан, не стримуючись більше.— Геть, хаме, з двору, поки я стражників не викликав. У в'язниці хочеш посидіти а чи до Сибіру тобі, забастовщику, заманулося?
Та не злякався Максим панських погроз, стоїть, дивиться на пана, спокійно запитує:
— То все ж, пане, скажіть, коли за паш труд буде сплачено повністю, як то домовлялися?
— Коли? Зараз!.. Ось я зараз розпоряджуся... Будете задоволені.— А сам, вірите, аж трясеться від люті.
Ми стоїмо на ґанку, а пан метнувся до псарні, звелів собак пустити. А собаки в нього... Матінко ж моя!.. Вірите, як ведмеді! Жінки та дівчата одразу втікати, а вони доганяють, та шматують одежу, та кусаються... Страхіття! Скільки людей постраждало від тих собак. Де ж та правда, людоньки? Де нам шукати на нього управи? Хто нас захистить?
— Панські закони, голубочко, мов те павутиння. Муха в них плутається, а джміль пролітає.
— Та невже йому так і минеться?
— А що ти вдієш? Ну що?
— Робили ж ми від зорі до зорі, спини не розгинаючи.
— Квітчасті хустки обіцяв в'язальницям, а де вони, ті хустки?
— Собак нацькував... У кого плохенька одежина була, і ту собаки пошматували... Люди рани від укусів гоять. Отака нам шана...
На вулиці з'явився Брага на коні, владно гукнув до людей:
— Чого зібралися тут без діла? Ну, живо мені розходьтеся по хатах!
— Калістрате Андріяновичу,— звернулася до нього одна з молодиць,— а що я у вас запитати хочу.
— Ну, питай.— Зупинив коня, слухає.— Говори швидше, що тебе цікавить.
— Скажіть нам, Андріяновичу, скільки хабара дав вам пан, щоб ви разом з ним народ дурили?
Несподівано в повітря підвелася рука з ремінною нагайкою, стьобнула з розмаху молодицю. Аж зітнулася бідна від болю і крику, і крик той, як іскра, запалив збуджених до краю жінок.
— Так ти ще знущатися з нас будеш? Ану, молодиці, ану, дівчата, дамо йому чосу,— і Наталка першою схопила коня за вуздечку.
Брага направо й наліво бив нагайкою по голих руках, що сміливо тягнулися до нього. Та вже хтось вихопив з його рук нагайку, уже чиїсь дужі пальці вчепилися в халяви й мундир... Опецькувате тіло, як лантух, гепнуло на землю, і на нього посипались зловісним градом тумаки.
— Покиньте його, баби,— умовляв обачливий дідок розлючених жінок.— Покиньте, бо потім лиха не оберетесь... Отямтеся, молодиці!
Та на дідове вмовляння ніхто не зважав. Кожна з них вимі-щувала свою злобу і намагалась якомога сильніше дошкулити ненависному урядникові, а він, лежачи на землі, тільки сопів та ухкав. Зі всіх боків товкли його кулаками, а одна з молодиць, ота сама, що першою відчула на собі удар нагайки, осідлавши урядника, гукала до жінок:
— Держіть йому руки, держіть! — і так хвиськала його по червоному обличчю, що тільки одляски йшли.
— Будеш битися нагайкою? Будеш, бузувіре? Ось тобі, ось! Щоб знав... Щоб пам'ятав...
— У холодну... В тюрмі гноїтиму! — кричав урядник, намагаючись підвестися.
— У холодній гноїтимеш? Чуєте, жінки, як він нам загрожує? — і скривджена молодиця, ще дужче лютуючи, вчепилася йому цупкими пальцями в волосся й почала трясти дурну голову, як грушу, приказуючи:
— Будеш дурити народ? Будеш кривдити?.. Будеш погрожувати? Говори, а то вб'ємо тебе тут...
Брага, червоний від горілки й сорому, вирячивши очі, забелькотав:
— Не бу... бу... Ніколи... Не буду...
Благальними очима він дивився на молодиць і не відважувався глянути на парубків та чоловіків, що спостерігали цю сцену, але самі в розправу не втручалися.
— Господи! — почув Брага насмішкуватий голос дідка.— Я сімдесятий рік на світі живу, а ще такого сорому не бачив. Пустіть його, молодиці, бо на ньому зараз казьонний мундир.
Біля тину осідланий кінь спокійно вищипував придорожній спориш.
Невідомо тільки, де поділися урядникові чоботи, картуз та шабля.
А тут іще, як на зло, з свого двору вийшла Мар'яна і йде до збудженої юрби. Як побачив її Брага, закричав:
— Розступіться!
— Це ви втікати зібралися? — запитала в урядника Наталка, позираючи на подругу.— Заждіть трохи, Калістрате Андріяновичу, нехай на вас Мар'яна гляне. Ви ж її сватали. То хай подивиться, який у неї жених.— І Наталка гукнула: — Іди-но сюди, Мар'яно, та швидше!
Як підійшла Мар'яна та глянула на урядника,— розгубився він вкрай.
— Що це ви, Андріяновичу, при формі, а без чобіт?
Нічого не відповів. Метнувсь, ніким не затриманий, до коня, скочив у сідло і помчав геть.
10
Темна ніч лягла над селом. Ніколи так пізно не ходили молодиці й дівчата по воду. А то, дивись, тут гримлять відра, там біліє хустина, там чуються притишені голоси.
— Що це ти, кумо, опівночі до криниці йдеш?
— Заходилась діжу вчиняти, а води нема.
— Діжу вчиняти... А я спати не можу... Пішов мій чоловік з дому. І куди пішов?..
— Та коли правду сказати, то й мого нема. Якась ніч тривожна. Що воно буде? Що буде...
І затихли обидві.
А біля Коваленкового двору на лавочці теж чути притишений гомін.
— І сама не знаю, Мар'яно, чогось серце колотиться, наче нещастя віщує.
— Ой Наталко, мені самій лячно. Спати лягла б, та знаю — не засну.