Сива людина бере з могили калинову гілку і йде на поляну. Йому, досвідченому інженерові, хочеться глянути на нове, юне покоління колгоспної молоді. Грає баяніст козачок. Танцює дівчина з вишиваними рукавами... Майорять на ній кольорові стрічки з разками барвистого намиста.
— Як Мар'яна!..— стиха дромовляє чоловік, дивлячись на незнайому дівчину.
Спогади минулого схвилювали й без того хворе серце.
Спускалось сонце за горою. Вечірні сутінки окутували ліс, а Максим Діброва все йшов і йшов знаймою стежкою до лісової хатини. Здавалося, ось зараз з густих кущів вийде у вишиваній сорочці молода, красива, життєрадісна Мар'яна, кинеться до нього в обійми, дивитиметься йому в вічі своїми ясними очима...
Пам'ять зберегла все так яскраво, наче він тільки вчора розлучився з Мар'яною. Та не мертвим,— живим поставав зараз у нього перед очима її дорогий, світлий образ, пригадувалась давня юність і довіку незабутня любов...