Ні дороги, ні стежок. Цілина.
Густі трави, колючий осот вкрили гарячу піскувату землю.
З Азовського моря налітає вітер "гострий", і шамотить, і шепоче про щось здичавілий степ. Несподівано підійметься над ним орел, розправить могутні крила, і пропливе по землі його швидка тінь, то затріщить своїм дзьобом лелека і, витягнувши довгу шию, стежить за людиною, що порушила пташиний спокій.
Людина йде навпростець через трави, озера, в яких повиси-хала вода.
Від солом'яного бриля на обличчя і на білу сорочку падає тінь. Хромові чоботи подряпано колючками.
Втомився. Та вже, як оазис, виринає серед степу садок із хатою. Він манить до себе, обіцяючи прохолоду й відпочинок.
Дивними видалися юнакові серед цього степу жовті шапки соняшників, вишні, сливи, груші, що, наче десь на Полтавщині, розрослися перед вікнами хати. Ніхто не вийшов йому назустріч. За садком шуміли вітами білокорі тополі, молоденькі осичини. Двері в хаті були відчинені. Сидів на призьбі кіт. На подвір'ї лежала пара волів, сивих, круторогих, а на тину вітер злегка ворушив рибальські сіті.
— Є хто в хаті? — запитав юнак. Ніхто не обізвався. Заглянув у садок — і там нікого.
Сопіли, ремиґаючи, воли; мурчав ситий кіт, жмурив проти сонця зелені очі.
"Почекаю. Мусить же хтось прийти".
За невисоким горбом шуміло море. Причалив до берега рибальський баркас, виплигнув з нього рябенький собака. Молода дівчина, легко взявши на плечі коша з рибою, пішла в напрямі садиби. Вона не бачила, як стежив за нею юнак.
З диким гарчанням кинувся собака вперед, і спинилась дівчина, розглядаючи сторонню людину.
— Пальма! — почувся дзвінкий голос.— Назад!
Та де там її спинити. Наїжачена, люта, вона прибігла на подвір'я, де стояв утомлений переходом юнак.
— Ну чого ти гавкаєш? Ой, як страшно! Ой, яка злюща! — Простягнув руку, щоб погладити Пальму, та вона відскочила геть і ще з лютішим гарчанням кинулась знову на чужого.
— Перестань, Пальмо! — крикнула дівчина, поставивши біля хлівця кіш із свіжими бичками.— Ви до батька? — спитала вона, дивлячись юнакові в очі.
— Якщо ваш батько вартовий заповідника Іван Павлович Ганджа, то я до нього.
— Це мій батько і є. А ви хто такий будете?
— Я? — перепитав і чомусь зніяковів перед цією дівчиною. Тепер для нього ясно, чому Микола, шкіпер з рибальського судна, передав їй привіт.— Я орнітолог... Столяренко. Я тут пробуду два місяці.— І, помітивши, що дівчина його не зрозуміла, пояснив: — Житиму у вас, вивчатиму птахів, що населяють цен острів. Це ж ви, мабуть, будете Оксана?
— Оксана.
Дівчина здивовано метнула очима на орнітолога.
— А ви звідки знаєте моє ім'я?
— Бачите, я прибув сюди на рибальському судні "Комсомолець".
Під бронзовою шкірою Оксани так і зайнялася кров.
— Шкіпер цього судна, Микола Ремез, просив мене передати вам привіт...
Нічого не відповіла, але ще дужче почервоніла.
— Я зараз маму гукну...— і попа швидко загубилася в садку.
"Недаром її любить шкіпер",— подумав юнак. Із-за густого вишняка через хвилину з'явилася Оксана, а за нею, придивляючись до гостя, йшла молода ще па вигляд, у вишиваній сорочці та рясній спідниці, смаглява, мов циганка, мати.
— До Івана? Нема його, у степ поїхав, скоро повернеться... Ану, Оксано, злий мені на руки...
Оксана взяла мідну кварту, зроблену з гільзи снаряда, зачерпнула води з відра, щедро стала поливати, а мати, дивлячись в очі юнакові, спитала:
— А сам же ти звідкіля?
— З Полтавщини... Є таке село Хомутець...
— З моїх країв... голубчику мій... Та дай я хоч гляну на тебе...— І вона здушила його в своїх обіймах, поцілувала в щоку.— Та я вже п'ятнадцять літ не була в своєму селі... Та я кожній людині тут рада, а то ж таки земляка зустріти. З Хомутця... А я з Довгалівки. Це ж вони поруч... села наші.
— Знаю Довгалівку. Бував не раз там у колбуді...
— У колбуді?.. Не було при мені. Та яка ж це мені радість! Розкажи, голубчику, як же там мої земляки живуть.
— Хай, мамо, він помиється, відпочине з дороги,— нагадала дочка.
— Правда.— І мати метнулася до хати, витягла з скрині полтавський вишиваний рушник, подала гостеві.— Мій кіт з самого рання вмивався. Думала: "Хто б це до нас?.. Може, Ми-колай?.." А воно, бач, гість з рідного краю... Усе збираюся туди поїхати, та ніяк не виберусь... То се, то те... Там у мене сестра в колгоспі і брат. Не бачилася з ними вже п'ятнадцять літ. Виїжджала з села — хлопчиком залишила, а тепер, пишуть мені, вже він жонатий, дітей має... Бач, заговорилася. Ану, Оксано, принеси яєць та сала шматок.
Оксана побігла до хати, а Ганджиха очей не зводила з гостя.
— Ой, спасибі ж тобі, що завітав сюди та серце моє звеселив. Чи довго ж ти у нас гостюватимеш?
— Два місяці.
— Мало,— сказала Ганджиха.— Я люблю людей, але рідко вони в нас бувають. Осінь, нікого нема, степ та море. Оце ж бачиш, яку дочку маю. Видам її заміж за Миколая. Хлопець тут хороший є, шкіпером робить. Відгуляємо весілля, та й поїду подивлюся, як мої земляки живуть. Скучила я за рідним краєм...
Із-за тополь з'явився Іван Ганджа.
— Ану, швидше йди... Оце ж він і є, мій чоловік,— засміялася дружина, блиснувши рівним рядом міцних і білих зубів.— Іде, плечем веде, наче жито сіє. Гість у нас дорогий, земляк з Полтавщини... А от як звати, не знаю.
— Мартином.
Іван Ганджа мовчки простягнув гостеві руку.
— Бачив оленів. Учора трьох, а сьогодні двох, молоденьких,— значить, буде їх на острові п'ять штук.— І він сів на призьбу.— Духота. Два місяці дощів нема. Прямо горить земля.— Він не спитав, чого приїхав Столяренко і хто він такий.— Лисиця докучає, а стріляти не можна — заповідник.— І замовк.
— Зайців теж багато,— озвалася Ганджиха,— шкоду мені роблять. Найкращі кавуни пообгризали. Ти, Іване, піди вибери па баштані спіленький. Хай попробує Мартин наших кавунів.
— Вибрати можна,— і він рушив до баштана.
— Небалакучий у мене чоловік, та я вже звикла. Він або в степу, або баркас візьме та попливе в море, а ти його виглядаєш, отакого старого, та серцем вболіваєш.— І Ганджиха, хитрувато примруживши очі, витерла повні й красиві губи фартушком.
Через кілька хвилин вона поставила на стіл гарячу яєчню... Знайшлася й горілка, настояна на пахучих степових травах.