— Це Миколай приніс, та, бач, коли допивати її довелося.
— Хто б не приніс, а годі їй стояти,— сказав Ганджа, провівши рукою по густих вусах.— Ну, будьмо живі!
Розповідав Мартин про колгоспне село. Дивувалась Ганджиха, перепитувала і про се, і про те, а Ганджа сидів край столу, курив люльку, мовчки слухав розповідь. Потім, глянувши крізь шибку на сонце, що схилялось до моря, підвівся.
— Куди це ти, Іване?
— Скоро повернусь.
— Може, Мартин хоче відпочити,— нагадала дочка.
— Живуть люди... Як у сні це все...— промовила зворушена Ганджиха і вийшла до світлиці постелити гостеві ліжко. РІакла-ла гору подушок мало не до стелі.— Іди відпочивай.
— Дякую, але зараз я спати не буду. Хочеться мені на море подивитись, коли сонце сідатиме...
— А чого ж, подивись. Море близько. Як за бугор оцей вийдеш, так і море буде.
З череп'яної миски Оксана взяла найкраще гроно винограду.
— Візьміть, Мартине.
— Не відмовляюсь. Виноград люблю,— і, взявши фіалкове гроно, переступив через хатній поріг. Уже не гавкала на нього Пальма, коли виходив він з двору.
Жодної хмаринки в небі. Палав захід. Поволі опускалося сонце.
У селі не раз бачив Мартин, як за горою сідало воно, отаке ж червоне, як і зараз, і його одсвіт відбивався в тихій Хо-рол-річці. Але вперше він спостерігав оце захід над морем. Он скільки води! А які хвилі, які гребені па них... Красиве море! Таке красиве, що не можна очей відірвати.
Сонце немовби потонуло у воді... Ставало шумливішим море, засвічувались у ньому далекі вогники рибальських суден та баркасів.
Мартин дивився в ту далечінь, а з голови чомусь не виходила Оксана.
— А що, подобається вам наше море? — почув вій несподівано її голос. Обернувся.
У відсвітах вечірнього неба Оксана була ще прекрасніша, ніж удень. Морський вітер перебирав складки ситцевого плаття, що облягало красиві форми молодого пружного тіла.
Приклавши смугляву руку до лоба, хоч сонця вже й не було, дівчина дивилась на обрій, де розсипано густі й миготливі вогники.
"Там десь плаває Миколай..."
І вона сіла поруч Мартина. — — Гарно тут, біля моря,— сказав він замріяно, і підвелися густі вії, глянули на нього темні очі.
— Мати за селом скучає, а я не знаю села... Я виросла тут. Я дуже люблю цей острів і море.
Знову подивилась туди, де майоріли вогники рибальських суден та баркасів. Злегка ворушив вітер її косами, овівав смугляве обличчя.
Поруч лежала білолоба Пальма.
— Добра собачка у вас,— зауважив Мартин.
— Я від смерті її врятувала. Ішов якийсь чоловік з Кири-лівки до моря. А в нас тут лисиці водяться. Помчала Пальма за однією, а там їх виявилось кілька штук, накинулись на неї лисиці, покусали. А я з моря саме йшла. Чую, скавучить щось жалібно в кущах. Підбігла туди, дивлюсь, дядько стоїть над собакою. "Що з нею?" — питаюся. "Лисиці,— каже,— порвали... Пропала моя Пальма. Здохне тут". Та й пішов собі, а я забрала собаку до себе, рани загоїла, і тепер Пальма — мій нерозлучний друг. Куди б я не йшла, і вона зі мною... Навіть на баркасі плаваємо вдвох.
Затихла дівчина, знову подивилась на вогні, на Мартина, посміхнулась чомусь, одвела очі.
Шуміло море. Темнішала вода. На піщаній косі, що кинджалом врізалась у море, стояв маяк. Засвітився в ньому вогонь, засвітилось над островом небо, рясно всіяне зорями.
— Окса-а-ано!—долетів аж сюди звучний і сильний голос Ганджихи.
— Мати мене кличе.
І обоє вони пішли додому, а слідом за ними бігла рябенька, білолоба Пальма, нюхала Мартинові чоботи, лащилась до нього, махаючи пухнастим хвостом.
Страшний для чайок вітер трамонтан. Другий день він дме з півночі. І зеленкувате море геть-чисто вкрилося білою піною.
Біля хати на дерев'яному столику Оксана старанно прасує білу сорочку. Батько десь у степу, мати на баштані. У хаті й на подвір'ї нікого немає, тільки Пальма лежить у холодку і, виставивши малинового язика, важко дихає.
— Жарко?—запитує в неї Оксана.— А ти побіжи до моря, скупайся. Не хочеш сама? Ну то почекай, підемо вдвох. Ось я сорочку допрасую.
Оксана ставить утюг, бере Мартинову косоворотку, посміхається.
— Це ж його... Це ж він одягне, розумієш, Пальмо? Бережно згорнула, потім заходилась прасувати хусточки.
— І це для нього.— Дівчина озирнулась. Біля неї стояв Мартин.
— З ким це ти тут розмовляєш?
— З Пальмою.— І Оксана засміялась.— А ти звідкіля взявся, що я не чула, коли й підійшов.
— З неба впав... Це ти мені випрала сорочку? Ох ти ж, циганочко! Отак би взяв тебе й поцілував...
— Бач, чого захотів... Скажи краще, де так довго ходив? Чому вчасно не прибув обідати? — І тільки тепер помітила в ягдташі у нього чайку.— Нащо ж ти її забив?
— Треба довідатись, що ця пташина їсть, коли море вкривається піною.
— Зголоднів дуже? Признавайся.
— Дуже.
Оксана насипала йому в полив'яну миску борщу, а сама сіла проти нього.
— Сьогодні на острові я бачив червоних горобців... Є солов'ї, малинівки... рожеві шпаки...— розповідав Мартин. Потім, глянувши на Оксану, несподівано запитав: — Циганочко, а як же твої сердечні діла? Коли в гості приїде Миколай?
Метнула на нього очима, і в очах тих засвітилось невдоволення й досада.
— І приїде... Може, завтра приїде. Тобі що?
— Сердишся, циганочко, сердишся. Зачепив, значить, твоє серденько Миколай. Ну що ж, хлопець він хороший...
— Хороший...— підтвердила Оксана.
— Може, я ще й на весіллі у вас погуляю? Мати ж ладнає тебе за нього заміж.
— Не мати... Сама.— І враз похмурніло чомусь обличчя із Оксани.
— Оце так,— озвалася мати, ідучи з садка. В руках у неї виблискували два рябих кавуни.— Я на баштані собі пораюсь, а вони на обід гукнути мене полінувались. Хай він забув, але ж ти, дочко, знала, куди я пішла.
— Мамцю,— сказала винувато Оксана,— ну, як же гукати, коли він такий голодний прийшов!
— Ух і голодний! — підтвердив Мартин.— Усе сам поїм — і борщ, і кашу молочну.
— Не вгадав... Сьогодні каші не варили.
— А що ж варили?
— Вареники з сливами.
— Давайте їх сюди!
— Зараз дам.
— Оце взяли ми собі столувальника,— засміялася Ганджиха.— У збитки нас уведеш. Ану, Мартине, злий мені водички.
— Єсть!
— Буде вже, буде,— говорила вона,— всю воду з відра вихлюпаєш.