— А що, вам шкода? Сам принесу.
Пообідавши, Мартин узяв з тарілки червону, як жар, скибку.
— Ох і кавун! — говорив він, позираючи на Ганджиху.— Такі кавуни тільки у нас на Полтавщині бувають.
— Бувають!..— передражнила його Ганджиха.— Та це ж і є полтавські кавуни. Як виїжджала з дому, у торбинку насіння взяла. Полтавські, наші кавуни. Все оце тут, як удома. І садок насадили: груші, сливи, вишні. Тільки винограду в селі ми не мали, а тут уже Іван дістав... Миколая не було? — несподівано запитала вона в Оксани.— Чи не розсердився? Щось довго його нема.
Оксана нічого на це не відповіла матері.
— Ну, циганочко, а тепер давай подивимося, що снідала сьогодні чайка.
— Зажди, ось тарілки помию.
— Без тебе помию,— озвалася мати.
Мартин узяв скальпель, пінцет, і разом з Оксаною пішли під яблуню. Там він змайстрував собі столика, на якому провадив свої досліди.
— Почнемо... Тримай за крильця. Скальпелем орудував Мартин бездоганно.
— Ну, от маємо: в підручниках написано, що чайка головним чином харчується рибою і цим шкодить рибальству. Так і зазначено, що шкодить. А це ж ми знайшли ось лугового метелика, сарану, довгоносиків. Комахи є. Отже, можна зробити висновок, що чайка може бути корисною і в сільському господарстві.
— Мартине, скажи мені,— запитала Оксана,— ти маєш дівчину там, у місті?
— Аякже,— жартома відповів Мартин.— Є, звичайно, є. Така білявенька, в кучерях...
— Не жартуй. Я серйозно питаю,— сказала Оксана.
Ще не бачив її такою Мартин. Брови насупились, очі горять дивним, не баченим досі блиском. Така вона приваблива в цю хвилину} Отак узяти б її, обійняти, поцілувати в повні рожеві губи і ні слова не сказати їй. Та не сміє цього зробити Мартин, бо знає: любить вона молодого шкіпера. І йому дивним видається зараз запитання Оксани, і погляд, і оце помітне, але незрозуміле хвилювання.
— Ти любиш? — знову спитала вона, випустивши з рук своїх довгі чайчині крила.
— Аякже... люблю... Є в мене така дівчина. Очі в неї темні... вії в неї довгі, носить вона коші з рибою, плаває в морі добре... Сорочки прасує,— і, підроблюючись під Океании голос, проказав: —Це ж його... Цс ж він одягне...
Засміялась Оксана. Засміявся Мартин.
— Хочеш, я покажу тобі, циганочко, пташиний базар? Сьогодні натрапив на колонію сріблястих чайок. На невеличкому острівці знайшов до п'ятисот їхніх гнізд. Гамір там стоїть неймовірний. Хочеш, підемо туди завтра?
— Добре,— тихо промовила Оксана.— А ти нехороший... Ти смієшся з мене.— І вона побігла з садка, залишивши здивованого Мартина з скальпелем у руках.
...Завжди, коли до берега наближався Миколин баркас, назустріч йому вибігала Оксана, спинялась край бережка і, приклавши до лоба руку, гукала своїм звучним і сильним, як у матері, голосом:
— Швидше пливи-и!.. Чуєш, Миколо-о-о...
Він обертався на той голос, сильніше налягав на весла.
Хрустіли під днищем черепашки, коли баркас з усього розгону врізався в берег/
Виходив з баркаса молодий шкіпер, простягав сильні, такі ж загорілі, як у неї, руки.
— Скучала за мною?
— Скучала.
— Дуже?
— Ой, дуже...— І очі примружувала, обвивала руками його шию, цілувала в уста, обвітрені морськими трамонтанами, як чайка до води, так вона припадала до нього.— Дуже... дуже скучала за тобою.
Він брав свій кошіль, і, обнявшись, вони йшли потім до хати.
І зараз пливе його баркас. Уже до берега наближається, та не вибігає назустріч йому Оксана. Безлюдний берег.
"Не бачить... Мабуть, не жде мене сьогодні,— думає Микола Ремез.— А може, ще вийде, може, з'явиться".
Даремно стежить він очима за садибою Ганджі. Не вибігає до нього Оксана. Тривожне почуття стискає йому серце.
"Може, захворіла..."
Але одразу відкинув цю здогадку. Он скільки він уже знає її, а Оксана ніколи нічим не хворіла. Здорова дівчина.
"А може, вона з оцим Столярепком, що я привіт передавав...— майнула несподівана думка, і незнане досі почуття ревнощів ворухнулося в його душі.— Він хлопець, здається, хороший, молодий, учений..."
Микола попрямував до хати Ганджі.
Серце як навісне билося в грудях. Ще ніколи не йшов він до цієї садиби з таким хвилюванням, як зараз.
Майнула між яблунями біла хустка — аж у серці кольнуло.
— Оксано! — в ту ж хвилину між яблунями почувся голос Ганджихи.— Де ти пропадав, Миколаю? Не з'являєшся зовсім. Розсердився на нас, чи що?
— Та ні... Чого ж сердитись? Роботи багато... Бички добре ловляться... Здрастуйте,— привітався він, підходячи ближче.
— Здрастуй,— відповіла господине, помітивши одразу Ми-колин настрій.— Ти чого такий зажурений чи сердитий?
— Не знаю... Нема причин для журби,— посміхнувся, ставлячи кошіль на стіл, де нещодавно провадив свої досліди орнітолог.— Змайстрували?
— Та це ж мій земляк зробив, Мартин. І тут оце, і біля хати ще один столик. Ну добре, що прийшов. А то вже я думаю: нема тебе та й нема, а в нас уже кавуни поспіли.— І вона, придивляючись до шкіпера, запитала: —Та що це з тобою, Миколаю? Чи діла в тебе погані, чи, може, по роботі якась невдача?
— Ні, по роботі все гаразд,— не витримуючи її погляду, відповів гість.— А де ж це Оксана?
— Ось воно що.— Ганджиха витерла фартушком свої губи.— У степ пішли... на якийсь пташиний базар... Мабуть, скоро повернуться. Заходь же до хати, Миколаю! — І вона, переступивши поріг, одразу почала гримати на чоловіка: — Годі тобі, старий, вилежуватися на подушках. Гість прийшов, а ти спиш.
— Що ж мені робити... сьогодні неділя... Раз у тиждень зібрався відпочити, так і то не дає... Ну і баба ж у мене клята,— засміявся Ганджа, підводячись з ліжка, і, глянувши на юнака, сказав: — Давно ти в нас був, Миколаю.
Микола вийняв з кошеля свіжі газети, поклав на етажерку з книжками, потім дістав дві коробки консервів, пляшку вина і пляшку горілки.
— Недарма зранку в мене долоня свербіла, а воно таки доведеться чарку горілки випити. І поганюча ж вона, і гірка, а от люблю її.
Принесла Ганджиха з льоху квашених помідорів, нарізала сала, поставила гарячу яєчню, посідали за стіл.
— Ну, а цей же, Мартин, чи як його... може, почекаємо його та разом і вип'ємо?
— Нічого. Ми для них залишимо.— І Ганджиха піднесла першу чарку Миколі. Та він одставив її, а натомість узяв склянку, сам налив у неї горілки і, ні з ким не цокаючись, одним махом випив до дна.