— Людоньки, ряту-у-у...— знявся в тихій вулиці чийсь одинокий переляканий крик і завмер, бо там же почулись інші, розсудливіші голоси:
— Чого лементуєш? Чого зчиняєш крик? Хіба твоя хата горить?
— Ти куди? — зупинив його Іван. Чоловік, задихавшись, не міг навіть слова вимовити, тільки показував рукою в бік заграви.
— Спав я... Чую... На сполох б'ють... Горить... Гасити ж треба...
— А ти знаєш, що горить? Панське добро горить.
— Панське? — перепитав чоловік, позираючи на заграву.— То чого ж я біг? Чого поспішав? Та хай воно йому все прахом піде! — вилаявся слободянин і, не поспішаючи, повернув назад.
А на дзвіниці все били на сполох. Сотні очей дивились на гору, де в багряній заграві пломеніло небо.
— Стражники! — скрикнула Наталка, почувши кінський тупіт, що линув стороною.— Ходім пересидимо у Мар'яни.
Майже силоміць вона потягла Івана за собою.
— Ти, Іване? — спитала, придивляючись до нього, Мар'яна.
— Я,— відповів втомлено, витираючи з лоба широкою долонею рясний піт.
— Максима бачив?
— Бачив. Він, правда, не радив зараз нам отаке робити, ну, косарі вирішили... Хай знає пан, що ми більше не дамо себе кривдити. Не дамо! — і в парубка холодно блиснули очі.— Доведеться тепер нам втікати з села,— сказав він якось глухо і цими словами, наче ножем, полоснув Наталку.
— Відчувало ж моє серце біду... Ой відчувало!..— Наталка заплакала.— Не бачитись, не знати, де будеш... ніякої вісточки...— говорила вона крізь сльози, і слова її, мов вогонь, пекли йому душу.
— А може, й нічого... Може, минеться,— пробував заспокоїти її Іван, прислухаючись до кінського тупоту і людських голосів, що долітали сюди з вулиці.
— Ей, давай, давай, поганяй!..
— Водовози. Треба спинити їх! — І збуджений, одчайдушний у своєму намірі Іван помчав з двору й одразу загубився в темній вулиці.
Біля хвіртки лишилися Наталка з Мар'яною. Мар'яна, обнявши подругу, мов сестру рідну, заспокоювала:
— Не плач, Наталко... Не треба... Може, й справді все минеться... Все буде гаразд.
— Ой, не буде, не буде! — з відчаєм промовляла Наталка.— Не буде!..
У вулиці з'явився Максим Діброва. Не вітаючись з Іваном, він глянув на марево пожежі, що розгорялося все дужче, глухо сказав:
— Не радив я цього робити, та вже коли таке сталося, треба справу доводити до кінця,— і, ставши серед дороги, по якій, наближаючись, мчали водовози, владно закричав до них:
— Зупиняйте коней! Зупиняйте, хлопці! Коні зупинилися...
11
Розбудили Ольгу тривожні дзвони на сполох. Заграва пожежі відсвічувала на шибках розчиненого вікна, і Ольга, не зрозумівши спросоння, де горить, схопилася з ліжка, закричала:
— Пожежа!.. Пожежа!..
Ніхто не відгукнувся на її крик. В сусідніх келіях було тихо. А заграва освітлювала верхів'я дерев, корпуси келій, тихі в нічній дрімливості сади. Ніщо не порушувало спокою монастиря.
Як і завжди, ходив вартовий дідусь з дерев'яною стукалкою.
Ольга, не причиняючи вікна, лягла знову в ліжко, але заснути вже не могла. Пригадалася зустріч з Максимом у лісі, пригадалося все, що говорила йому в нестямі, і Ольга відчула, як щоки їй почервоніли.
Заплющила очі.
— Сором!.. Який сором!..— вимовляла вона, пригадуючи його здивування, його погляд, його слова, що ними він хотів її заспокоїти.— Сором... Ганьба!.. Заснути... Не думати...
Але сон не надходив, а перед очима в неї так і стояв Максим у білій сорочці, в солом'яному брилі. Ольга пам'ятає потиск його мужньої, гарячої руки і пам'ятає, на нещастя й муки, свій безумний поцілунок, несподівані сльози та ридання...
"Що я наробила? Як гляну тепер йому в вічі, коли доведеться з ним зустрітися? Що я скажу Мар'яні? Адже він, мабуть, розповість їй про цю дивну зустріч у лісі".
На столику лежать виготовлені Ольгою вінчальні квіти. Завтра, а може, позавтра зберуться до Мар'яни подруги, співатимуть весільних пісень, одягатимуть її до вінця, прикрашатимуть фату майстерно виготовленими квітами. Милуватимуться нею подруги, батько й мати. Підійде до нареченої Максим...
"На все б я зважилась заради нього,— думала Ольга в такі хвилини.— Я покинула б назавжди монастир, пішла б з ним на батьківський хутір або втекла б світ за очі... Я б привернула його до себе своєю любов'ю... Хіба я гірша за Мар'яну? Що це зі мною робиться? Господи!.. Не можна мені любити, а я полюбила. Не можна думати про нього, а я думаю, думаю..."
З дерев'яної ікони байдуже дивиться на неї підсліпуватими очима божа мати. Ольга заплющує повіки, і знову постають перед нею Максим і Мар'яна. Вони стоять у церкві під вінцем. Старенький піп надіває на руки їм персні. Горять свічки. Співає хор. І хто не гляне на молоду,— очей потім не зводить, милуючись її красою. Як маків цвіт, стоїть у вінчальному вбранні Мар'яна.
Ольга встає з ліжка, підходить до столу, де лежать воскові' квіти, накриває їх чорною хусткою.
Крізь розчинене вікно видно темні хмари, і хоч би де одна зірка поміж ними засіяла...
Тільки перед світанком втомлені повіки Ольги стулив сон. Дивний сон! Немовби вона, Ольга, по темних сходах підіймається на високу дзвіницю й починає дзвонити, але до церкви ніхто не йде. Лише сторож із стукалкою зупинився на паперті і щось гукає до неї.
— Що вам потрібно, діду?
Дід нічого не говорить, а показує на людину, закутану в черничу одежу. Ольга, придивившись, пізнає Мар'яну, збігає сходами вниз, кидається до сестри.
— Чому ти одягла черниче вбрання? Мар'яно, сестрице моя!
Вона знімає з себе чорну шаль і, замість Мар'яни, перед Ольгою з'являється Максим.
До них підходить церковний сторож.
— Тихо! — попереджає він, озираючись навколо.— У мене ключі від церкви. Ідіть, там чекає на вас піп.
Дід відмикає двері, пропускає їх всередину. Гримлять за ними важкі засуви. У церкві горять свічки, немов на Великдень, але нікого з прочан нема. Ольга боязко бере Максима за руку.
— Ти обіцяла мені скинути черничий одяг. Я не можу забути нашої зустрічі в лісі і твого поцілунку. Я думаю про тебе. Я втратив спокій... Я люблю тебе, Ольго,— говорить він, обіймаючи її, потщ губи його тягнуться до її губів...
Ользі хочеться запитати в нього про Мар'яну, та з вівтаря несподівано виходить старенький піп, дає Максимові свічку і таку ж вручає Ользі.