Я хотів знову стати дитиною, щоб позбутися сірих турбот і жалів дорослих, а тепер у мене інші, хлоп'ячі, турботи, від яких я страждаю не менше.
Хай не вводить вас в оману наш сміх.
Зазирніть до наших думок, коли ми спокійно йдемо чи вертаємось зі школи, коли спокійно сидимо на уроках, коли розмовляємо впівголоса або пошепки, коли лежимо ввечері в ліжку.
Наші турботи ие менші, і переживаємо ми їх гостріше. І огортає нас смуток, невимовний смуток.
Ви вже загартовані в переживаннях і зреченнях, а ми ще бунтуємо.
Коли я був дорослим, я тільки остерігався злодіїв.
А тепер мені боляче, що крадуть.
Чому один бере в іншого? Як так можна?
Нас терзає смуток, що не може бути все добре.
"Нічого не вдієш!" — казав я, коли був великим.
А тепер я не хочу, не хочу, щоб так було!..
І не вірю, що школа допоможе. Бо дорослі ніби й виховують нас, виховують, а все марно: тільки роз'ятрюють нам душі.
Шапка так і не знайшлася. Учні повинні зібрати гроші.
Значить, доведеться сказати вдома. А вдома нападуть
на школу.
— Самі злодії у вас там!
— І куди тільки вчителі дивляться?
А це несправедливо. Чим школа винна? Хіба вчителі можуть за всім устежити?
Скільки прикростей і турбот через одного такого хлопчиська!
Після уроків я ніяк не міг знайти пальта, і Мундек мене дожидався.
Шукаємо, а сторож каже:
— Ви що тут нишпорите?
— Не нишпоримо, а пальто моє кудись перечепили.
— Чого не губив, того не знайдеш,— каже сторож.
— Таж не міг я без пальта до школи прийти!
— А хто вас там знає.
Нарешті я знайшов пальто.
— Ну, знайшов? От бачиш: де повісив, там і висить.
— Ви не бачили, то й не кажіть.
— Не грубіянь, а то потиличника вхопиш.
І коли тільки дорослі перестануть погрожувати дітям побоями!
Дорогою Мундек знову розповідає про батька:
— Ти, може, думаєш, що мій батько, коли нап'ється, бешкетує? У нашому будинку живе один такий. Він таке зчиняє, що, буває, навіть поліцію викликають. Як прийде додому, починає бити жінку і дітей. Крик стоїть, плач. А він, що під руку потрапить, трощить і репетує: "Усе це моє, моїм кривавим потом зароблено; захочу — знищу, понівечу, спалю!" А діти: "Тату, таточку". Якби мій батько вчинив так, я не знаю, що зробив би. Бо в тата тільки голова слабка: вип'є кілька чарок — і готовий.
— А навіщо він п'є?
— Не знаю. Мабуть, звичка така. А я ні пити, ні курити не буду. Навіщо себе труїти? Я спробував був цигарку закурити. Так один хлопець порадив набрати диму й пропустити через хусточку. На полотні з'явилася жовта смердюча пляма. Якби я був королем або мав велику владу, то наказав би позачиняти всі ресторани й різні там шинки. Тоді, може, й пити б перестали.
Якийсь час ми йшли мовчки.
— У крові є кульки,— провадив далі Муидек,— в які входить повітря. Дивно збудовано людину! Жодної машини немає на неї схожої. Якщо годинник не накрутиш, він зупиниться. А людина без накручування живе і десять, і сто років. Он у газеті писали, що одному старому сто сорок років.
І ми почали говорити про те, яких хто знає старих. А потім про ветеранів. І про те, що вони пам'ятають повстання.
— А ти б хотів бути ветераном?
— Ні,— швидко відповів Мундек.— Я хотів би, щоб мені було років п'ятнадцять — двадцять.
— Тоді, мабуть, твої батьки вже повмирали б.
Він подумав-подумав і відповів сумовито:
— Нехай тоді все лишається, як є.
Ми попрощались, подали один одному руки й подивилися в очі. А дівчиська завжди цілуються, навіть якщо й не люблять одна одну. Ми, хлопці, правдивіші. А може, у них тільки звичка така?
Що було згодом?
Та нічого особливого. Різні уроки.
А на уроці фізкультури вчитель показав нам нову гру.
Всі розбиваються на дві партії. Проводять риску — межу. Одні — з того боку, інші — з цього. І перетягують один одного, неначе в полон беруть. Спершу гра не йшла, бо хлопці навмисне піддавались, коли хотіли перейти на другий бік. Або ж перетягнуть когось, а він вирветься і сперечається. Та поступово гра налагодилась, і стало весело.
Ми просили, щоб нам дозволили гратись до кінця уроку, до дзвінка, але вчитель сказав: "Ні!"
Важко збагнути чому.
Як на мене, треба так: вибрати кілька ігор, які всім подобаються, і грати в них. Скільки років діти граються в квача, в цурки, в класи, в гилки, а тепер ще і в футбол! Чому ж це повинно раптом набриднути? А тут на кожному уроці щось нове. Так у жодну гру грати не навчишся. Тільки правила взнаєш. А щоб оволодіти всіма прийомами, не один тиждень потрібен.
Дорослим здається, що діти люблять тільки нове: нові ігри, нові казки.
Є, звичайно, діти, які скривляться і скажуть з презирством:
— Це ми вже знаємо, це ми чули!
Та насправді гарну казку, цікаве оповідання ми можемо багато разів слухати. Ходятьіжє дорослі на один 1 той же спектакль, хоч дорослим швидше все набридає. Дітям хочеться добре знати те, що їм сподобалося, але вчитель у школі завжди поспішає, йому завжди ніколи.
Славно ми погрались на уроці фізкультури.
А на урок математики прийшов інспектор.
Нам кажуть, щоб ми завжди старались, навіть коли ніхто на нас не дивиться. А дорослі не завжди так чинять.
При інспекторові всі поводяться інакше. Навіть директор. Школа відразу стає святковою. І чого вони бояться, незрозуміло. Адже інспектор найзвичайнісінький чоловік, він навіть добрий.
Інспектор дав нам задачу. В задачі питається, скільки зроблено кошиків. А Дроздовський зі страху недочув і каже: "коржиків".
Ми думали, інспектор розсердиться, і вчителька ходитиме потім сердита. А він розсміявся:
— Про коржики думаєш? Видно, великий ласун.
Тоді і всі розсміялись. І відповідали добре.
Навіть учителька сказала, що добре.
Настав день іменин учительки. Був сильний мороз, а ми умовилися прикрасити клас хвоєю. Та в нас не було хвої. І ми вирішили написати вчительці привітання на гарному папері, але пересварились, і теж нічого не вийшло. Тому що це треба було зробити спільно: один напише, а решта підпишеться. Спершу хотіли зібрати по п'ять грошів, а потім стали сперечатися, хто купить папір і що написати. Кінчилося тим, що намалювали кілька малюнків і поклали вчительці на стіл. А на дошці написали:
"Вітаємо пані вчительку!"
Хотіли ще додати: