Вчителька викликала мене до дошки. В голові крутиться лише одна фраза: "Знову двійка".
Хтось інший уміє відкашлятись, набрати впевненого вигляду чи зробитися сумирним, викликати жаль або вміє скористатися підказкою, прикидається, ніби відповідає, а сам тільки й чекає, щоб учителька підказала.
Можливо, в останню хвилину станеться щось таке, що врятує мене?
Хлопці показують на пальцях, що скоро дзвінок. Та мене це анітрохи не тішить. Тому що вчителька, певне, затримає мене після уроків, і це ще гірше. А якщо навіть вона мені нічого й не поставить, то все одно запам'ятає.
— Погано!
Я й сам знаю, що погано, і чекаю, почне вона сваритись чи висміювати. >
Але вийшло найгірше. г
— Що з тобою сталося? — каже вчителька.— Ти геть розпустився. Не слухаєш на уроках, пишеш недбало. І ось наслідок. Ми вчора робили таку задачу. Якби ти був уважніший...
Все пропало!
Учителька більше мене не любить. І гнівається за те, що помилилась у мені. Видно, краще бути сіреньким, непомітним, середнім учнем. Це безпечніше, простіше, легше. Тому що менше до тебе висувають вимог, не треба так напружуватись.
Я опустив голову і позираю крадькома на вчительку, бо не знаю, жаліє вона мене чи зовсім уже більше не любить.
Учитель ніколи не скаже, любить він учня чи не любить, але це відчувається: в нього стає зовсім інший голос і ін-, ший погляд. Часом аж мороз по шкірі йде.
І ти дуже страждаєш, і нічого не можеш зробити. А іноді ладен обуритись.
Ну чим я винен?
Тим, що Баранський придумав собі дурну забавку й пирснув мені в очі апельсиновою шкіркою? Так запекло, що спасу нема. Але я нічого не сказав, тільки очі тру.
А вчителька питає:
— Що ти ще там вигадав? Замість того щоб слухати...
Не станеш же на це відповідати! Хіба так не буває?
Тебе хтось скубне, а ти зойкнеш і підскочиш. І ти вже
винен.
Вчителі не знають, як ми боїмося таких, про яких кажуть: "У тихому болоті..."
Такий робить, що хоче, і йому нічого не буде. Просто
нещастя сидіти з таким за однією партою. Не краще і якщо він сидить позаду. Немає тобі тоді й хвилини спокою.
А іншого разу було тут трохи й моєї провини.
Сиджу я на уроці й бачу, що у Щавинського ззаду на куртці п'ять білих пальців. Хтось на перерві вимастив пальці крейдою і приклав. Той і не знає, що в нього на спині рука відбита.
Ну, я й спробував приміряти, права це рука чи ліва. Я хотів здаля, але ненароком доторкнувся. А він обернувся. Вчитель йому зауваження робить, що він крутиться.
А Вишневський кричить:
— Ого, гляньте, яка в нього на спині п'ятірня!
Учитель почав мене сварити.
Я показую руку, що, мовляв, чиста.
А вчитель каже:
— Ану, постійте обидва за партою!
Ми стояли недовго. Та не в тім річ. Прикро, що всі наші справи вирішуються поспіхом, абияк, що для дорослих наше життя, турботи й невдачі — лише доповнення до їхніх справжніх турбот.
Ніби існує два різних життя: їхнє — серйозне й гідне поваги і наше — дріб'язкове.
Діти — це майбутні люди. Значить, вони тільки ще будуть, значить, їх ніби ще й немає. А ми ж існуємо, ми живемо, відчуваємо, страждаємо. Наші дитячі роки — це роки справжнього життя.
Чому й чого нам велять дожидати?
Я розмірковував про своє сіреньке доросле життя, про яскраві роки дитинства. Я вернувся в нього, давши ошукати себе спогадам. І ось я вступив у буденність дитячих днів і тижнів. Я нічого не виграв, тільки втратив гарт — уміння примирятися.
Сумно мені. Погано.
Я кінчаю цю дивну повість.
Одні події швидко змінюються іншими.
Я приношу до школи листівку Марині, щоб показати Мундекові.
А Вишневський видирає її в мене з рук.
. — Віддай!
Вишневський тікає.
— Віддай, чуєш?
Вишневський стрибає з парти на парту.
— Віддай! Зараз же!
Вишневський махає в повітрі листівкою й репетує на все горло:
— Триптих! Лист від нареченої!
Я видираю. Жмакаю. Рву на клапті.
І не помітив, що один уривок упав на підлогу.
А Вишневський кричить:
— Хлопці, гляньте! Вона його сто мільйонів разів цілує.
Я підбігаю — і в пику.
Директор хапає мене за руку.
Так, зіпсувався хлопчисько. І малював добре, і писав без помилок. А тепер неуважний. Непосидючий. Погано вчить уроки.
І посилає по матір.
— Стривай-но... Хай тільки батько з роботи вернеться! Вже не буде тобі гроші на кіно тицяти!
Я в облозі з усіх боків.
Мундек пробує мене втішити. Я розумію це, але не можу стриматися. Брутально відштовхую його, кидаю безглузде звинувачення:
— Все через тебе!
Мундек дивиться на мене із здивуванням:
— За що? Чому?
А все через листівку.
Ненавиджу Мариню.
— Дурепа! Дівчисько! Всю ніч танцювала б! Очі до неба закочує!
Шкода, що далеко. На зло б їй зробив. Побив би. Кинув би бант у канаву.
Я видираю горох із квіткового горщика... і у вікно. У Ірени на очах сльози. Вона відчуває, що сталося щось страшне.
Нікого й нічого в мене немає.
Лахмай, де ти?
Немає.
Навіщо мені цей пес? Нехай дістається Бончкевичу за відсотки. Купив за десять грошів. Нехай йому руки лиже.
Я знищив усе, що мені було дороге. Порвав з усім світом.
Лишився сам.
Мати?
Адже вона сказала, що зрікається мене. Що в неї є тільки Ірена. А мене немає.
Негідний, злочинний, проклятий, посварений з життям.
Усі мене покинули. Скрізь зрада.
Непосидючий. Погано вчить уроки.
І вчителька, і Лахмай, і мати.
Я виліз на горище і сів на східець перед дверима.
У мені порожнеча, і довкола порожнеча.
Ні про що не думаю.
Крізь шпарину в дверях на горище падає світло. Вилізає чоловічок, погойдує ліхтариком.
— Ага!
Гладить сиву бороду. Нічого не говорить.
Чекає.
Безнадійним шепотом, крізь сльози:
— Хочу стати великим!.. Хочу стати дорослим!..
Перед очима майнув ліхтарик гнома.
Я сиджу за письмовим столом.
Купа зошитів, які треба перевірити.
Перед ліжком внлинялий килимок.
Брудні шибки.
Помилка.
Слово "земля" написано через "и". Закреслено літеру "и", а над нею — "е". І знову закреслено "е", а згори знову написано "и".
Я беру синій олівець і пишу на промокашці — "зим-ля" — "зимля"...
Жаль. Але вертатись не хочеться...