"Зичимо щастя і здоров'я!"
Декотрі пропонували написати:
"Бажаємо вам гарного чоловіка".
І ще різні дурниці вигадували. Але ми їм не дозволили це написати.
Ми дуже квапилися, щоб устигнути за перерву.
Вчителька подивилась і нічого не сказала, тільки усміх-нулас. Та, видно, вона чекала, що ми її привітаємо; уроку не було, замість уроку читали вголос. Учителька принесла книжку "Наш малюк". Гарна книжка, сумна.
Тільки навіщо вона весь час перериває читання й пояснює? Адже, коли слухаєш, усе й так зрозуміло. А не зрозумієш, здогадатися можна.
Якщо читають щось нецікаве, то нехай пояснюють: час швидше минатиме. А коли цікаво, боїшся, що дочитати не встигнуть. І, якщо чогось не розумієш, це не заважає, навіть таємничіше виходить.
Вчителька закінчила читати і вже перед самим дзвінком подякувала за привітання.
Я знаю чому. Боялася, що коли на початку уроку подякує, то зчиниться галас і не можна буде читати. Вчителі бояться будь-якого свята в класі, будь-якого вибуху веселощів. Шкода, звичайно, але, мабуть, так уже заведено.
Ще ми грались у дворі в різні ігри. От і всі розваги. А прикростей багато — і малих і великих. Бо і свого вистачає, й за інших переживаєш.
Учитель розірвав Хессу майже новий зошит: "Не старався, поспішав, коли писав". А у Хесса мати хвора і роботи вдома багато. Хесс хотів зовсім не вчити урок, та побоявся, що вчитель розсердиться. А вийшло ще гірше. Вчитель сказав:
— Учень, який не соромиться подавати вчителеві таку базгранину...
І порвав зошит.
Хесса я не дуже любив. Сидить він далеко від мене, ми майже й не розмовляємо. Він якийсь навіжений, ні в чому впину не має — ні в пустощах, ні в грі. І, видно, дуже бідний.
Та мене здивувало, що він плаче. Раніше я ніколи не бачив, щоб він плакав. А тепер у нього сльози текли. І весь урок він сидів набурмосений.
Глянув я на нього раз, удруге, і на перерві підійшов до нього.
Коли я був учителем, мене дивувало, що тільки-но когось зопалу чи слушно покараю, відразу збереться гурт і заспокоюють, утішають винного. Навіть той, кого не дуже люблять, знаходить союзників. Проти мене.
Я кажу:
— Не грайтеся з ним, руки не подавайте!
А вони навпаки роблять.
Тільки тепер я їх зрозумів.
Учитель лише звинувачує, значить, повинен хтось і захищати. Бо ж хоч нічого й не говорить, міг би щось на своє виправдання сказати. У дорослих навіть найзапекліший злочинець має захисника.
Писав у новому зошиті й не старався? Найбільший ледар і нехлюй — і той спочатку завжди старається...
Але ж у нього мати хвора. А він і раніше не так уже гарно писав. Хтось інший і хотів би писати красиво, та не може. І ще в дешевих зошитах поганий папір, або, буває, перо старе, бліде чорнило, промокашка маже.
У мене саме був новий зошит, і я дав йому. Він зрадів. У батька він не міг би грошей попросити, у них тепер такі злидні...
І ще одна прикрість.
Нова шкільна лікарка знайшла в Крука на сорочці вошу. І давай вичитувати і його, і всіх. Чому хлопці не миються, і пазурі в них довгі, і черевики вони не
чистять.
У дітей, бач, пазурі, а в дорослих нігті.
Сказала б, що знайшла вошу в одного, навіщо весь клас звинувачувати? І навіщо доводити людину до сліз? Ну, сталось таке. І ще невідомо — може, від когось переповзла. Бо ж не з самими чистими ми зустрічаємось. І сидимо разом, і пальто на пальті висить. І вдома пожилець є, може, й брудний. А маленькі брат і сестра весь час надворі.
І посипались різні шпильки й насмішки. Навіть наших матерів згадала. Цього вже вона ніяк не мала права робити...
А підлабузники, щоб сподобатися, різні жартики підкидають. І всі сміються. Комусь горе, а вони зуби щирять. Чистити черевики? Добре. Але для цього треба мати ваксу й щітку. А що робити, коли щітка вся стерлась і лишилася сама дерев'яна колодочка?
І за невелику баночку вакси треба віддати двадцять грошів. Разів зо два можна слиною почистити, тільки потім черевики мають ще гірший вигляд; тут уже й вакса не допоможе. Не все ж бо від нас залежить!..
І ще прикрість: у Мундека затісні черевики. Він натер ногу і став ще більше шкутильгати. У мене клопіт з пальтом на виріст, а в нього ще гірше.
Вдома сказати про черевики боїться: почнуть кричати, бо коли купували, хотіли взяти на розмір більші, а він казав, що й ці йому завеликі.
— Не розумію, що сталося. Хіба що тільки людина росте не завжди однаково. Та пара, коли зносилася, була навіть ще велика. Тоді в мене нога зовсім не росла, а тепер за півроку такі лапи виросли, що й сам дивуюсь. Все мені замале! Гімнастику зовсім робити не можу, боюся, як би все в мене не луснуло, тому що й так усе но швах тріщить. Учитель сердиться, що я не нагинаюсь, руки як слід не випростую і погано марширую, а не подивиться, як я одягнений.
— Що ж ти робитимеш? — питаю.
— Звідки я знаю?.. Коли вже зовсім ходити не зможу, можливо, вдома самі помітять. І тоді хай буде що буде — ну, вилають, поб'ють. Я ж не винен, що росту. Коли-небудь перестану.
Потім ми говорили про те, що, коли цуценяті давати горілку, воно нібито перестає рости. Може, через те й поні бувають, що їм раніше горілку давали. Торік оголошення про цирк возив такий гарненький поні.
— Ти його бачив?
— Аякже!
— На Новому Світі?
— Ні, на Маршалковській.
Найбільше моє горе — це те, що в школі мені важко. Я забуваю все, що знав, коли був дорослим. Я вже не можу тепер не слухати на уроках, повинен весь час бути уважним і старанно готувати домашні завдання.
Мені важко відповідати. Я не впевнений у собі. Щоразу боюся, що не зумію відповісти, не вийде.
Коли вчителька чи вчитель дивляться на учнів, збираючись кого-небудь викликати, серце починає калатати якось інакше. Не те що страшно, але якось не по собі. Наче слідство: хоч і не винен, та хто знає, чим скінчиться.
І завжди залежиш не від самого себе, а від усього класу. Одне діло відповідати, коли клас знає й розуміє, інше — коли не знає і вчителька роздратована.
Якщо хтось скаже дурницю, після нього висе важко добре відповісти. Тому є дні, коли всі, навіть погані учні, знають уроки, і дні, коли весь клас ніби отупів.
Ну, нічого не вдієш: не знаю, не розумію, не можу. Хіба менш здібним дітям і зовсім немає місця на білому світі?