Дуже короткий вступ
На Свєнтокшиській вулиці у Варшаві стоїть низенький старий будинок з великим подвір'ям. На подвір'ї збираються діти, які мають виїхати на літо в село, а в старому будинку міститься контора "Товариства літніх колоній".
Дітей відправляють під наглядом вихователів у різні села, і про кожну таку поїздку можна було б написати цілу книжку.
Я розповім вам, як жили в колонії в МихалувцІ єврейські хлопчики. Я був у них вихователем. Вигадувати не стану, а розповім тільки те, що бачив і чув.
Оповідь буде цікавою.
Розділ перший
На вокзалі. Вихователі шикують хлопчиків парами й відводять до вагонів
Поїзд іде тільки через годину, а десятки колоністів уже крутяться на вокзалі, розмахують своїми полотняними торбами й з нетерпінням чекають, коли їх почнуть ставити в пари й поведуть до вагонів.
Той, хто запізниться, в колонію не поїде, а тому батьки й діти напоготові.
Вчора на Свєнтокшиській уже шикувалися в пари, тому кожен знає, який вихователь кого викликатиме по списку.
І діти уважно приглядаються: який він, цей вихователь, добрий чи злий, чи можна буде лазити на дерева, кидати в білок камінцями й галасувати вечорами в спальні? Так, ясна річ, думають лише ті, хто вже побував у колонії.
Поки що важко сказати, чому одні хлопчики вмиті і охайні, а інші — нечупари, чому одні говорять голосно і дивляться весело й сміливо, а інші — злякано туляться до матері або норовлять відійти вбік. Ще невідомо, чому одних проводжають мати й батько, брати й сестри тицяють їм коржики на дорогу, а інших ніхто не проводжає, і ніхто їм нічого не дає на дорогу.
За два-три дні, коли познайомимося, будемо знати все. А тим часом давайте ставати в пари.
— Перша пара: Гуркевич і Краузе!
Ніхто не озивається.
— Нема їх,— відповідають з юрби.
І вже хтось просить, щоб замість того, хто не з'явився, взяли в село його дитину: адже вона така кволенька! Не всіх дітей відправляють за місто: бідних і слабих набагато більше, ніж місць у колонії. Сонця й лісу стало б на всіх, та от грошей на молоко і хліб у Товариства не вистачає.
— Друга пара: Соболь і Рехтлєбен.
— Тут! — кричить Соболь, енергійно проштовхуючись наперед.
Розпашілий хлопчак зупиняється перед вихователем, усміхаючись і запитально зазираючи йому в очі.
— Молодець, Соболь! Ану, скажи: ти бешкетник?
— Бешкетник,— відповідає Соболь зі сміхом і, звергаючись до сестри, яка його проводжає, командує: — Все гаразд, можеш іти додому.
Восьмирічний хлопчик, який вперше їде сам у колонію і отак сміливо зумів пробитися крізь юрбу дорослих, а зараз стоїть переді мною, вимитий, усміхнений, готовий в дорогу, неодмінно має бути молодцем і милим бешкетником. Гак і виявилось. Він швидше за всіх навчився стелити постіль і грати в доміно, ніколи не мерзнув, ні на кого не скаржився, прокидався з усмішкою й засинав усміхаючись.
— Фішбін і Міллер старший, третя пара.
— Тут,— швидко, ніби злякавшись, відповідає батько Фішбіна.
Обидва, і батько й син, стоять зовсім близько,— видно, дуже турбувались, як би не пропустити свою чергу.
— Малий Міллер і Ейно. Ельвінг і Плоцький.
Ґуркевич вирішив не спати всю ніч, щоб не запізнитись,
а вранці мати ледве його добудилась і привела на вокзал напівсонного. Він, єдиний з усієї групи, заснув у поїзді.
Восьма, дев'ята, десята пара.
Товкотнеча, прощання, напучування, прохання.
— Не відходьте, зараз поїдемо.
Дзвінок.
Пара за парою, група за групою, ми проходимо через вокзал на перон і сідаємо до вагонів. Той, хто меткіший, займає місце біля вікна і ще усміхнеться батькам на прощання.
Другий дзвінок, третій.
Старші заспівують пісню колоністів: про ліс, про те, як непомітно летять на селі веселі хвилини. Поїзд рушає.
— Шапки тримати!
Коли їдуть у колонію, завжди хтось та загубить по дорозі шапку. Так уже повелося під час поїздок...
Розділ другий
Діти віддають гроші і листівки на зберігання.
В селі всі переодягаються в білі костюми
Не висуватись! Не штовхатись! Не смітити!
Перші дні діти часто чутимуть неприємне слово "ні!", поки не взнають, що й чому не можна. Потім заборон стає дедалі менше, а свободи дедалі більше. Навіть якби вихователь і захотів, він не зміг би так заважати дітям, як заважають їм мати, батько, бабуся, тітка чи гувернантка в багатій сім'ї,— йому просто не вистачило б часу на всі зауваження, поради й прохання. Тому дітям у колонії веселіше, ніж їхнім багатим одноліткам на розкішних курортах, де кожному малюкові не дають весело бавитися стільки дорослих.
Тим часом по сусідній колії з гуркотом промчав поїзд. Усі злякались, відскочили від вікон, а потім аж зайшлися від сміху.
Хтось упустив на підлогу бутерброд — знову радість!
— Ой, який маленький коник! —■ кричать діти, і всі кидаються до вікон, щоб глянути на дивовижу.
А це звичайнісінький великий кінь, тільки стоїть він оддалік, на лузі, а тому видається маленьким.
Діти розуміють свою помилку, коли бачать далеко-далеко в полі маленьких чоловічків і маленькі будиночки.
Зупинка. Всі співають і махають хусточками.
Дзвенить сміх, чарівний сміх, який лікує краще за найдорожчі ліки і виховує ліпше за найрозумнішого педагога.
— Здавайте поштові листівки й гроші! Перший за списком — Гуркевич. Скільки в тебе листівок?
Гуркевич віддає на зберігання десять грошів і чотири листівки. В цих листівках він буде раз на тиждень писати батькам, що він здоровий і йому добре ведеться.
У братів Круків разом двадцять грошів. Кожен одержав на дорогу по чотири гроші від батьків і по шість від ді-дус".
— Скажіть, будь ласка, пане вихователь, правда, що картопля росте в землі?
— Звичайно. А що?
— Та ось він показав мені у вікно якесь листя і каже, що це картопля. А картопля ж росте в землі — значить, її не видно.
— Скоро самі побачите, як росте картопля,— зараз ніколи... Фрідман, скільки в тебе листівок?
— Тільки дві. Тато з мамою сказали, що досить і двох. А грошей зовсім немає.
Фрідман збрехав: він приховав монетку — чотири гроші,— яку йому дав на прощання старший брат.
Фрідманів батько багато мандрував: був у Парижі, в Лондоні, навіть збирався в Америку. Та ніде він не знайшов щастя і знову вернувся на батьківщину, де багато-багато булок мусить спекти для інших, щоб заробити на буханець хліба для своїх дітей.