І важко сказати, в якому з великих міст маленький син пекаря навчився не довіряти людям і нікому не віддавати па зберігання мідні монетки в чотири гроші. Лише через кілька днів він приніс вихователеві своє скромне добро, а потім час від часу запитував: "Мої чотири гроші у вас, правда?"
— Далеко ще?— питають діти. Вони квапляться в ліс, на річку, в поле — адже ті, хто побував уже в колонії торік, розповідають чудеса.
Кажуть, у колонії є велика веранда; що воно таке могло б бути — веранда? На всіх сто п'ятдесят дітей там лише чотири кімнати — які ж це мають бути величезні зали!
Ми проїздимо по мосту. Цей міст зовсім не схожий на той, що з'єднує Прагу 1 з Варшавою. Цей міст красивіший, набагато красивіший.
— Діти, виходимо! Торбу, шапку ніхто не забув?
— Ніхто! — відповідають діти хором.
На вокзалі нас уже чекають дванадцять підвід, встелених соломою і сіном.
— Обережніше на підводах, дивіться, щоб у когось нога в колесо не попала.
— Я простежу, пане вихователь.
— Дивись добре. Поїхали!
Сонечко весело зустрічає блідих дітлахів. Спасибі тобі, добре сонечко, і зелений лісе, і веселий лужеі Спасибі вам, селянські діти, за те, що вибігаєте зі своїх хат і вітаєте усмішкою наші встелені сіном підводи!
— Далеко ще, пане вихователь?
— Ой, он наш ліс чорніє. Вже й галявину видної
А он і млин, і будинки, і, нарешті, колонія!..
— Ура! Хай живе колонія Міхалувка!
Значить, он вона яка, веранда!
Діти випивають по кухлю молока і — до роботи.
Миються з дороги, одягають білі колоністські костюми. Найбільше їх тішать кумедні полотняні шапки, схожі на кухарські ковпаки. Тепер усі мають однаковий вигляд. Малюки пишаються своїми штаньми із шлейками.
— Пане вихователь, а коли нам дадуть носовички?
— Носовички — завтра, а тепер складіть свій одяг до мішків, мішки за спину — і марш на склад! Раз, два, лівою! Там сховають ваші мішки на чотири тижні.
1
Прага — передмістя Варшави, розташоване на правому березі ВІсли.
Розділ третій
Левек Рехтлебен сумує.
Левек Рехтлебен плаче
Усе таке дивне й нове, усе так не схоже ні на Гусячу, ні на Крохмальну, ні на Драконову вулицю...
Одноповерховий будинок у лісі, ні подвір'я, ні стічної канави. Якісь дивні дерева з тернами. Ліжка стоять не біля стіни, а рядами, не в маленькій кімнатці, а у великій залі, на зразок тієї, де весілля справляють. На обід дали якусь зелену юшку, а потім молоко. Полотняні шапки і штани із шлейками. Увечері миють ноги в довгих бляшаних ночвах. У ліжку треба спати самому, подушка набита соломою. І вікна відчинені — це ж і злодій може залізти! А мама з татом далеко.
І Левек Рехтлебен першого ж вечора розплакався.
Правда, плакав він недовго, бо як не заснути після дня, сповненого таких незвичайних подій!
Але й на другий день, коли після сніданку лишилось трохи вільного часу, Левек знову став плакати.
Додому!
Чому Левек хоче додому? Може, Левек голодний?
Ні, не голодний.
Може, йому холодно?
Ні, не холодно.
Може, боїться сам спати?
Ні.
Може, вдома у нього більше іграшок?
Ні, вдома зовсім немає іграшок.
Левек знає, що тут добре, йому про це й двоюрідний брат, і хлопці з двору казали, але вдома — мама.
Ну гаразд: Левек поїде додому, тільки завтра, бо сьогодні субота, а в суботу їхати не можна. Але і в неділю Левек не зміг поїхати: брички не було. Та ось завтра, завтра він уже напевне поїде.
У понеділок Левек не плаче, проте все ще хоче додому.
— Гаразд, поїдеш після обіду, тільки, якщо ти вернешся додому, мама буде засмучена.
— Чому мама буде засмучена?
— Тому що вона муситиме оплатити дорогу.
А батько саме зараз не працює — майстер поїхав,— мама хвора, бо народилася маленька сестричка, і лікар дорого коштував.
Левек тяжко зітхнув і погодився грати в доміно.
А ввечері він знову починає потихеньку плакати, та раптом згадує, що на вокзалі на ньому була нова шапка, яку батько забрав з собою додому. Батько, мабуть, загубив нову шапку, а шапка коштувала дорого. І Левек диктує листа до батька: додому йому не хочеться, він пе плаче й за домом не нудьгує, тому що йому хочеться бути здоровим і щоб у тата не було неприємностей. А що з шапкою?
Батько написав у відповідь, що шапка ціла й що він принесе її на вокзал. Левек багато разів брав у вихователя батькового листа і знову віддавав його на зберігання, він зовсім перестав збиратись додому, і колонія йому подобалася все більше й більше.
Та одного разу у Левека сталося горе: він загубив носовичок. І як не загубити, коли кишені в нього завжди набиті камінцями й шишками! Носовичок невдовзі знайшовся.
А іншого разу Левек ходив цілий день як у воду опущений, проте вже зі своєї вини: увечері в спальні він свистів і клацав пальцями. Коли наступного дня за сніданком запитали, хто вчора свистів у спальні. Левек зразу сам признався.
— І клацав пальцями,— додав він і показав, як клацав.
Левек засмаг, додав у вазі цілих три фунти, і коли їхав додому, то пообіцяв, що наступного року знову приїде
й тоді вже жодного разу не заплаче...
Розділ четвертий
Фортеця. Яєчня. Гроза.
Пожежна команда
Де сто п'ятдесят хлопчаків, там війна. Де війна, там має бути фортеця.
Від колишньої фортеці за лісом майже нічого не лишилося, тому що вона була низенька й маленька. Тепер буде наново збудовано чотири наріжних форти, високий вал для шпиталю, майданчик для військовополонених і окопи. А два головних вали, які захищають вхід до фортеці, повинні бути не менше чотирьох ліктів заввишки.
У нас дванадцять лопат. Копачі скидають куртки, засукують рукави й беруться до роботи. Кожні десять хвилин робітники змінюються.
Силачу Корцажу і старшому Пресманові доручено перший форт; Херцман з Фріденсоном і Плоцький з Капланом, у дві лопати, трудяться над другим; Грозовський, Маргулес, Рашер і Шидловський насипають фортечний вал.
Діти молодші й слабші зводять наріжні форти. Безногий Вайнраух на милицях несе вахту в лівій частині фортеці, стежить, щоб Беда не побився з товаришами,— всяке буває за роботою.
Візочки нам зробив Юзеф: розпиляв на шматки дошки, просвердлив дірки й просунув у них вірьовки; неоковирні візочки, зате міцні. А економка, добра пані Папеш, дала кілька старих відер під пісок.