Фрідман свистить у два пальці й вивертає повіки — дуже страшно! Все сьогодні востаннє: і купання, і обід. У тарілках лишається багато каші, навіть молоко не все випите; де вже тут їсти кашу, коли завтра — додому!
Зозуля кує на прощання з п'яти годин ранку.
"Ку-ку, прощавайте, діти, ку-ку, я не вмію гарно співати, але прощаюся з вами як можу — коротко й сердечно".
Діти вже переодяглися в свій одяг, і важко повірити, що Тирман, Фрідесон, Чарнецький ходять у довгополих піджаках. На маленькому Соболі нарядний костюмчик, і в ріжках комірника по дві золоті зірочки; так його нарядила в дорогу сестра-кравчиня.
Діти чистять черевики, щоб не соромно було показатись на вокзалі. Милі, добрі діти, вас тут було так багато, і, хоч ви без угаву бешкетували, ніхто з вас ні разу не зробив нічого по-справжньому поганого! Які ви зворушливі в цій дружній метушні, яку зчинили, щоб влаштувати нам на прощання сюрприз!
— Пане вихователь, усе!
— Пане вихователь, готово!
Праворуч, на узліссі, де ми щодня прощалися з призахідним сонцем, діти влаштували щось на зразок великого гнізда з гілок, каміння й піску, виклали гніздо сосновою глицею, вистелили мохом і оздобили квітами.
— Лелече гніздо.
— Не гніздо, а ложа,— каже один хлопець, який бував у театрі, тому що його батько токар якось одержав там роботу.
Останній захід сонця.
Сонце вже втратило своє проміння, вузенька хмарка перетнула сонячний диск на дві половини.
— Останній захід сонця,— кажуть діти.
Завтра в цей час вони вже будуть у Варшаві, а там не буває такого заходу сонця. У сутінках на вулицях з'являється чоловік з довгою палицею й запалює потворні жовті ліхтарі. Чоловік переходить з одного боку вулиці на другий, завжди бідно одягнений, у чорному, і обличчя його в темряві не можна роздивитися. Це він перетворює в місті день у ніч.
А в Михалувці ясне сонце в пурпурових шатах гасить день і запалює ніч. Сонце сідає все нижче й нижче, ховається за землю і поступово зникає: чимраз менший і менший шматочок диска.
— Все,— кажуть одні.
— Ні ще,— заперечують інші.
І ось уже світяться тільки маленькі іскорки...
У цей останній вечір народилася остання колоністська казка про останній захід — дивна казка без кінця...
А може,., не вертатися до Варшави? Може, стати парами, взяти прапорці і з піснею вирушити в дорогу?
— Куди?
— До Сонця.
Довго доведеться йти, але хіба це погано? Спатимемо в полі, а на життя зароблятимемо як зуміємо. В одному селі Гешель зіграє на скрипці — і нам дадуть молока, в іншому Ойзер розповість вірш або Арон цікаву казку — і нам дадуть хліба. Де-небудь заспіваємо хором або допоможемо в полі.
Для кульгавого Вайнрауха ми зробимо візок з дощок і, коли він стомиться, повеземо його на візку.
— Ми будемо йти довго-довго, будемо йти, йти, йти...
— А потім що?
Але тут пролунав дзвінок, який скликав усіх на останню вечерю, і казка лишилася без кінця...
А вранці ми вже були на дорозі до Варшави.