Отже, Мордко одержав право на п'ятірку. Лишається один Бромберг.
— Скажи, Бромберг, що ти зробив поганого?
— Чіплявся за підводу й сідав верхи на коня.
— А ще що?
— Ходив по даху веранди.
— Ще?
— Коли я знайшов у себе в супі круглу перчинку, я її облизав і кинув Рашерові в тарілку.
— Ще?
— Забрав накидку в Бєди й налив на стіл молока, щоб і стіл напився.
— Що ще?
Бромберг думає.
— Відкрутив в умивальнику кран і обізвав Вайнштейна сарделькою.
— Ще?
— Дряпав по столу виделкою і не хотів заслати постіль. І шмагонув Шарочка шлейками. І загубив носовичок.
— Ще що?
— Не хотів їсти хліб, а тільки цілушку. І штовхнув Фішбіна в яму для картоплі.
— А бився скільки разів?
— Не пам'ятаю.
— Про сосну ще нічого не сказав.
— Ага, сосну зламав.
Діти невесело слухають, а Бромбергові все дарма, тільки усміхається.
— Тирман, як тобі здається, скільки йому поставити?
— Він буде слухняним,— каже Тирман.
— То скільки ж йому поставити?
— Не знаю,— каже Тирман, хоча видно, що і йому, і всій групі дуже хочеться поставити Бромбергові п'ятірку. Тільки ніхто не сміє про це сказати.
— Кепсько, кепсько... Чарнецький, скажи ти, скільки Бромбергові поставиш з поведінки?
Чарнецький — друг Хаїма Бромберга, тому всі погляди звертаються до нього.
— Ну, скажи — скільки?
— П'ятірку,— каже Чарнецький, і дві сльозинки котяться у нього по щоках.
— П'ятірку, пане вихователь, п'ятірку! — кричать діти.
І Тирман додає:
— Він виправиться, він буде слухняним!
І справді, Бромберг виправився. Аж до вечора він ходив серйозний, не бешкетував, та видно було, що йому не по собі. Він ходив у своїй п'ятірці з поведінки, як у черевиках, які тиснуть, так що вихователь навіть злякався, аби Бромберг не захворів від надмірної покірливості.
А на другий день він побився з Бедою і після обіду рішуче заявив:
— Пане вихователь, я більше не хочу мати п'ятірку!
— Чому?
— Тому що вона мені набридла.
Коли ми приїхали до Варшави, мати Бромберга на вокзалі допитувалася:
— Як поводився мій Хаїм?
— Добре,— відповів вихователь,— тільки він надто тихий.
Мати глянула на вихователя з подивом, та, бачачи, що він сміється, і сама розсміялася.
— А я вже подумала, чи не зачарував його хто там.
І вона була вдячна вихователям, що вони не сердяться на її шалапута.
Розділ двадцять четвертий
Поет Ойзер. Вірші про шевця, про коваля і про повернення додому
Ойзер Плоцький декламував на концерті свої вірші. Хлопчикам здавалося дивним, що можна писати вірші не з книжки, а з голови.
Власне, Ойзер пише не з голови, а те, що він бачить і чує.
Наприклад, вірш про шевця.
У бідного шевця довго не було роботи, отож він нічого ; й не заробляв. Ходив, шукав роботу — не міг знайти. Нарешті швець одержав замовлення — як він зрадів! Але, щоб виконати замовлення, потрібна шкіра, шкіра грошей коштує, а де їх візьмеш? Пішов швець до знайомих, просить грошей позичити. Одні не хочуть, інші не можуть, тому що самі бідні. Став швець у замовника завдаток про— І сити, а замовник не дав. І не зміг швець виконати замов— 1 лення, бідний, бідний швець. :
Ойзер знає цього шевця: він у їхньому домі живе. Ойзер ] пам'ятає, як він ходив без діла,— як одержав роботу, як і клопотався про гроші, та так їх і не дістав. Ойзер усе 1 пам'ятає, от і написав про це вірші...
Інший вірш про коваля, який вдень і вночі б'є молотом по залізу, а молот співає йому пісню про людське щастя.
Якось раз, коли ми йшли на водяний млин, ми дорогою завернули до кузні.
Коваль бив молотом по розпеченому залізу, і діти вперше побачили, як робляться підкови. До кузні ходили всі, але один тільки Ойзер написав потім вірш. Він один почув у гуркоті заліза мелодію — пісню про людське щастя, тому що тільки він один був поетом.
А ще Ойзер написав вірш про ліс. У лісі людина стає здоровою і сильною; але не всі можуть жити в лісі, тому вони такі бліді й сумні.
Про кого думав поет, коли писав ці вірші?
Мабуть, про батька.
Ойзерів батько робить скакалки, повіддя, пояси й прикраси для суконь. Коли він був здоровий і багато заробляв, його дочка, старша сестра Ойзера, ходила до школи. Але тепер він весь час кашляє, а поїхати в ліс, де б він одужав, не може.
Батько й мати часто згадують добрі давні часи, коли дочка ходила до школи. У школі була добра вчителька, дуже добра, і діти її любили. Тепер батько хворий, школу закрили, вчителька виїхала далеко, в Америку, і там її, мабуть, люблять діти.
А як хотілося б Ойзерові вчитись! і
Ойзерові не подобаються галасливі ігри, зате він любить слухати цікаві казки й оповідання. Він знає, що вихователь його любить, проте ніколи нічого в нього не попросить: ні прапорця, ні м'ячика, ні гарної виделки, ні цілушки. Ойзерів батько, він сам, його старша сестра,
мама — всі вони горді й не люблять, не хочуть ні про що просити.
Коли маленька Ойзерова сестричка лежала в лікарні, їм усім дуже хотілося провідувати її щодня. Не можна, до хворих дітей приходять тільки тричі на тиждень.
Наближався день повернення до Варшави,, і діти тішились, що знову побачать батьків, братів і сестер і про все їм розкажуть: що робили в колонії, як купалися, гралися, захищали фортецю. Ойзер написав свій останній вірш: "Діти радіють, що вертаються додому і змінять зелений ліс на сирі стіни. Квіти усміхаються сонцю, та вже близько зима, а взимку квіти в'януть".
Найохочіше Ойзер пише про ліс, про те, як світить сонце, цвітуть квіти. Зиму він не любить, тому що зима завжди сумна.
Розділ двадцять п'ятий Сюрприз.
Останній захід сонця і остання казка
Діти просять, щоб дорослі не ходили на узлісся, тому що там готується сюрприз. Вони безперервно щось носять, складають, прилаштовують і, коли все буде готово, покличуть самі. Клопоту з сюрпризом, либонь, багато, тому що готовий він буде тільки підвечір. Юзефові довелось дати їм цілих дві мітли: за це вони дозволять йому першому подивитись на сюрприз, тільки нехай він нічого не каже вихователям.
Це останній день в колонії, і тепер уже тільки й розмов, що про Варшаву.
Топчо лишив удома голубів — чи не полетіли куди? У Шидловського мама була хвора — чи одужала? Топчо хвалиться, що вміє дим від цигарки пускати через ніс і ще підкидати шматок хліба й ловити його ротом. Пливак уміє класти ногу за голову й далеко плювати крізь зуби.